Я бачив твої сни, а в них, тварин життя — дельфінів,
І до цих пір я відчуваю крізь світи твою любов.
Я завжди говорив: «Все, що є, ми берегти повинні…»
Вже недоречно це, я знаю, та намагаюсь знов.
Якби хоча б на мить побачити тебе — радів би, як дитина,
Стояв промоклий під дощем і пошепки благав:
«Не залишай».
Я б намагався встигнути розповісти про все за цю хвилину,
А ти б прошепотіла, обійнявши: «Прошу тебе, не поспішай».
Я б запитав тебе, чому пішла, ось так, ні з ким не попрощавшись…
Вже стільки зірвано з календаря було листів.
Вже стільки днів..нічого не писавши, я так хотів до тебе, так хотів…
Ти залишила після себе лиш зім’яту постіль,
Ще декілька тих фото, що стояли в рамці на столі.
Де на одній із них, на березі Дніпра, стояли босі —
І до цих пір я відчуваю крізь світи твою любов.
Я завжди говорив: «Все, що є, ми берегти повинні…»
Вже недоречно це, я знаю, та намагаюсь знов.
Якби хоча б на мить побачити тебе — радів би, як дитина,
Стояв промоклий під дощем і пошепки благав:
«Не залишай».
Я б намагався встигнути розповісти про все за цю хвилину,
А ти б прошепотіла, обійнявши: «Прошу тебе, не поспішай».
Я б запитав тебе, чому пішла, ось так, ні з ким не попрощавшись…
Вже стільки зірвано з календаря було листів.
Вже стільки днів..нічого не писавши, я так хотів до тебе, так хотів…
Ти залишила після себе лиш зім’яту постіль,
Ще декілька тих фото, що стояли в рамці на столі.
Де на одній із них, на березі Дніпра, стояли босі —