Ексклюзив
Суспільний тиск і політична, похідна від війни та небезпідставної недовіри істеблішментові, втома підштовхують країну до голосування вже на початку 2026 року.
Якщо вибори до Кнесету справді відбудуться в цей період, результат, як це часто буває в Ізраїлі, помітно залежатиме не так від популярності лідерів, як від сегментованої арифметики: які голоси перетворяться на мандати, а які розпорошаться.
За даними Центрального бюро статистики Ізраїлю, населення країни становить 10,148 мільйона осіб [1].
Зсув явки на 2–3 % у ключових групах може змінити більшість у парламенті з 61 до 55 мандатів — це визначає логіку кампанії 2026 року.
Або – відправити її летіти шкереберть.
10 мільйонів і пропорційна система
Виборча система Ізраїлю — пропорційна, зі 120 мандатами Кнесету та виборчим порогом у 3,25 %.
Останні опитування показують: опозиційний блок, до якого входять партії Національна єдність Бенні Ганца, Єш Атід Яїра Лапіда та Ісраель Бейтену Авігдора Лібермана, може отримати 65–69 місць за умови підтримки двох арабських партій.
Без цієї підтримки — не більше 55. А цього – недостатньо.
Коаліція партії «Лікуд» Біньяміна Нетаньягу та його союзників — різного штибу ортодоксальних та ультраортодоксальних партій (як правих сіоністів, так і так званих «харедім», свого роду клерикалів — самі по собі утримують 28–32 мандати, роблячи коаліцію вразливою до найменших зсувів.
Виборчий корпус країни складається з 76 % єврейського населення та 21 % арабів з правом голосу [1].
Ця пропорція дещо пояснює, чому навіть незначні коливання явки в компактних спільнотах — релігійних, світських чи етнічних — здатні змінювати парламентську арифметику.
Чотири ключові групи: де арифметика вирішує
Вирішальними залишаються чотири електоральні кластери, у яких корелюють концентрація населення та дисципліна голосування.Перша — міські світські євреї.
Вони домінують у Тель-Авіві та Хайфі, формуючи панівний виборчий загін для таких партій, як Єш Атід.
За оцінками Israel Democracy Institute, їхня активність здатна додати опозиції 5–7 мандатів [5].
Друга група — російськомовні репатріанти (приблизно 15 % населення).
Компактні кластери в північних округах роблять їх електоральними гойдалками. Пострадянська «алія» соціально і світоглядно є надзвичайно строкатою.
Третя група — арабські громадяни (21 % населення).
Етнічна мобілізація, як правило, забезпечує арабським партіям від 10 до 12 мандатів.
Четверта група — релігійні та ультраортодоксальні спільноти (приблизно 12 % населення).
Їхня дисципліна — понад 90 % явки — стабільно забезпечує партіям Шас і блокові «Релігійний сіонізм» 10–15 місць [4].
Ці групи формують основу електоральної стратегії: за низького порогу, географія та соціальна ідентичність перетворюють голоси на конкретні мандати.
Відповідно, логіка кампаній проста: мандати отримують ті, чиї голоси підраховані, а не розпорошені.
Якщо арабські партії мобілізують свої 10 мандатів, а центристи залучать міських світських ізраїльтян і частину російськомовних виборців — опозиція формує більшість. Навпаки, низька арабська явка або зсув російськомовних до правих (завжди більш вірогідний, оскільки голоси пострадянської алії утримує правоцентрисьська партія Агвідора Лібермана «Наш дім – Ізраїль») в тій чи іншій формі, саме Лікуд при владі [7].
Тому опозиційні партії зосереджуються на кампаніях у ключових округах, перекидаючи ресурси на коливних виборців. Своєю чергою, уряд Нетаньяху використовує релігійні блоки як базу стабільності, мінімізуючи втрати через компроміси з союзниками.
Подібна тактика вже змінювала розподіл 2–3 мандатів у попередніх виборах [7].
Проте, на тлі війни в Газі фактор безпеки стає визначальним.
За даними IDI, 66 % ізраїльтян виступають за завершення конфлікту шляхом угоди [5]. Це до певного рівня посилює центристські сили. Водночас ескалація бойових дій чи нові загрози підвищують підтримку правих партій [6], які давно незадоволені діями власного коаліційного уряду.
Сценарії: арифметика в дії
Перший сценарій — опозиція + арабські партії: 61–69 мандатів, стабільна більшість із можливими компромісами щодо ключ судової реформи [3].Другий — центр-правий без арабів: 55–60 місць, уряд на межі стабільності, залежний від ситуативних голосувань [4].
Третій — все ж чергова перемога «Лікуду»: при низькій арабській явці та мобілізації релігійних партій коаліція Нетаньягу може зберегти владу, але з мінімальним запасом [7].
Лотерея
Деякі аналітики з 972 Magazine стверджують, що персональні торги в Кнесеті важливіші за демографію [8].На їхню думку, Нетаньягу та Лапід здатні формувати ситуативні більшості незалежно від спільнот.
Інші експерти, навпаки, вважають, що фактор війни суттєво підриває вплив релігійних партій через дискусії про призов до армії [6].
Навіть за стабільними тенденціями 10–15 % виборців залишаються невизначеними, тобто, як мінімум, такими, що змінюють позицію в останні тижні кампанії.
Саме ці голоси здатні перекроїти майбутній Кнесет.
Вплив Гази
Угода про звільнення заручників може додати опозиції до п’яти мандатів [5].Ескалація або нові теракти — навпаки, зміцнюють Лікуд.
Додаткові ризики — похибка опитувань (±3 %), зміни демографії та поява нових партій [10]. Їхні результати поки що непередбачувані й здатні розпорошити до 5–10 мандатів.
Сигнали підтримки на користь Нетаньяху з боку США та ЄС посилюють позиції центристів, тоді як тиск безпеки чи критика з боку Вашингтона мобілізує правих [3]. В умовах невизначеності коаліційні переговори можуть визначити результат навіть після підрахунку голосів.
Майбутні вибори стануть не лише політичним, а й арифметичним випробуванням. Більшість отримає той, хто зуміє зшити голоси розмаїтих спільнот у парламентську більшість.
До недавнього це вдавалося Беньяміну Нетаньяху.
