SlonOgromniy
Пользователь
Право на життя без болю має бути в кожної людини. Натомість в Україні люди із хронічними захворюваннями, болями, ПТСР, наркотичними залежностями та онкологією досі вважаються злочинцями та вимушені «обходити систему», щоб позбутися болю.
Українське законодавство останніми роками робить кроки назустріч пацієнтам — але повільно й уривчасто. Опіоїдні знеболювальні у паліативній допомозі формально дозволені, проте на практиці їхній шлях до пацієнта часто ламається через бар'єри, бюрократію та стигму. Закон про медичний канабіс набрав чинності 16 серпня 2024 року, однак доступ саме для ветеранів із ПТСР залишається проблематичним і нерівномірним. Психоделічно-асистовані терапії, які вже під контролем застосовують інші країни, в Україні можливі лише в рамках наукових досліджень.
58-річна Марія хворіє на важку форму раку, яка потребує постійного знеболювання. Жінка живе за 40 км від райцентру, але в області — лише кілька аптек з ліцензією на відпуск наркотичні знеболювальні. Марії потрібно оновлювати рецепт кожні 10−15 днів. Її лікар працює «на межі»: формально все дозволено, але кожен підпис — під лупою органів контролю. Ситуація типова, і саме вона живить стереотип «опіоїди = небезпека», замість «опіоїди = право на життя без болю».
В Україні юридично прописано, що сімейний лікар має право виписати опіоїдні анальгетики на 15 днів, а е-рецепт на наркотичні препарати чинний 10 календарних днів. Проте саме ці рамки часто стають бар'єром: пацієнт і родина мусять що 10−15 днів добиратися до лікаря й до рідкісної «ліцензованої аптеки», якій дозволено відпускати такі ліки (переважно такий дозвіл мають комунальні аптеки, у низці областей їх одиниці). Це породжує прогалини в знеболенні та залишає людей без адекватної терапії.
Світові клінічні настанови однозначні: опіоїди — основа контролю помірного й тяжкого болю в онкології, паліативній допомозі та замісній підтримувальній терапії (ЗПТ). Рекомендовано індивідуальний добір доз, обов’язкові «рятувальні» дози та відсутність штучних «стель», якщо немає протипоказань.
Зупинити біль: три шляхи, які все ще напівзачинені
Українське законодавство останніми роками робить кроки назустріч пацієнтам — але повільно й уривчасто. Опіоїдні знеболювальні у паліативній допомозі формально дозволені, проте на практиці їхній шлях до пацієнта часто ламається через бар'єри, бюрократію та стигму. Закон про медичний канабіс набрав чинності 16 серпня 2024 року, однак доступ саме для ветеранів із ПТСР залишається проблематичним і нерівномірним. Психоделічно-асистовані терапії, які вже під контролем застосовують інші країни, в Україні можливі лише в рамках наукових досліджень.
Опіоїдне знеболення: між стандартами і «наказами»
58-річна Марія хворіє на важку форму раку, яка потребує постійного знеболювання. Жінка живе за 40 км від райцентру, але в області — лише кілька аптек з ліцензією на відпуск наркотичні знеболювальні. Марії потрібно оновлювати рецепт кожні 10−15 днів. Її лікар працює «на межі»: формально все дозволено, але кожен підпис — під лупою органів контролю. Ситуація типова, і саме вона живить стереотип «опіоїди = небезпека», замість «опіоїди = право на життя без болю».
В Україні юридично прописано, що сімейний лікар має право виписати опіоїдні анальгетики на 15 днів, а е-рецепт на наркотичні препарати чинний 10 календарних днів. Проте саме ці рамки часто стають бар'єром: пацієнт і родина мусять що 10−15 днів добиратися до лікаря й до рідкісної «ліцензованої аптеки», якій дозволено відпускати такі ліки (переважно такий дозвіл мають комунальні аптеки, у низці областей їх одиниці). Це породжує прогалини в знеболенні та залишає людей без адекватної терапії.
Світові клінічні настанови однозначні: опіоїди — основа контролю помірного й тяжкого болю в онкології, паліативній допомозі та замісній підтримувальній терапії (ЗПТ). Рекомендовано індивідуальний добір доз, обов’язкові «рятувальні» дози та відсутність штучних «стель», якщо немає протипоказань.
