RanGe_LoveR
Пользователь
Коли на початку квітня Трамп оголосив про мита, перше питання, яке у мене виникло — невже у нього все вийде?
Минуло вже 4 місяці, і тепер ми маємо проаналізувати, що ж відбулося за цей час. Чи працює його стратегія, і чи взагалі ця стратегія була?
Згадуючи хронологію подій, новинну стрічку і численні інтерв’ю Дональда, складалося враження, що його стратегія полягала в тому, аби через шантаж і погрози вимагати безкомпромісний максимум з кожної країни — неважливо, чи це історичний партнер, стратегічний супротивник, ворожа країна або ж випадковий острів з пінгвінами, який просто підвернувся під руку. Та чи дійсно його стратегія була настільки примітивною і самовпевненою?
Аби розплутати цей клубок, почати, напевно, слід з витоків, задекларованих самим Трампом задовго до президентства.
Ключові ідеї:
“Війна — це шлях обману. Якщо ти сильний — покажи слабкість, якщо слабкий — виглядай сильним.”
Коли Трамп тільки оголосив про тарифи, багато хто задавався питанням: “якщо хтось не погодиться / введе тарифи у відповідь, що тоді?”. І все виглядало таким чином, що слабкі економіки будуть вимушені приймати правила гри, а от сильні — спробують сперечатися. Незважаючи на формулу TACO, яка з часом виглядала найбільш вірогідною, реалії виявилися такими, що “цілься високо, маневруй і втомлюй опонента” дає свої результати. І виявляється, Always Chickens Out не такий вже й Out. Маючи майже безмежні ресурси — економічні, медійні, політичні і військові — навіть коли ти “відбив неадекватну пропозицію”, а Доні зробив крок назад, у кінцевому результаті гра на виснаження призводить до угоди на його умовах. Іноді не таких, як було задекларовано спочатку, але якщо умови все одно його — чи не була це частина шахової гри, яку запланували без тебе?
Перші спроби угод і перші TACO виглядали як провал стратегії, а Трамп — як бравурний говорун. Але минуло 4 місяці — і ми маємо угоди з ключовими економіками світу.
“Вершина майстерності — перемагати без бою”, — Сунь Цзи
“Найкраща стратегія — зруйнувати плани ворога; далі — зруйнувати його союзи; далі — розбити його війська.”
Спочатку було смішно спостерігати за угодами з Вʼєтнамом та Філіппінами, і думки про угоди з Китаєм, ЄС чи Японією здавалися нереальними, адже кожна з країн заявляла про “неприпустимість” шантажу. Якою великою перемогою здавалася тимчасова угода з Китаєм, і якими недосяжними виглядали сотні інших, які незрозуміло як встигнути.
Але і тут простежується чітка тактика, нехай вона й виглядала як “відсутність тактики”. Трамп сконцентрував усю увагу на найважливіших і найпотрібніших для нього країнах, про що згодом зазначив прямим текстом. Тепер стає зрозуміло, що, ймовірно, з самого початку саме такий і був сценарій, а решта країн просто отримає свої “автопен” листи щастя.
Розбираючи на деталі угоду з Китаєм, стає зрозуміло, що гнучкість і виснаження опонента працюють і після оголошення угоди, адже з моменту підписання він постійно додавав нові вимоги. І як би не противився Китай, поточний вигляд угоди зібраний з фрагментів, які Трамп виторговував протягом усього часу.
Станом на кінець липня, в колекції Трампа зʼявилися угоди з Японією та ЄС. І знову — на його умовах. Чи відповідають вони початковим? Аж ніяк. Проте вони відповідають його умовам — умовам, з якими опоненти самі прийшли домовлятись. Цілком правомірною може бути думка, що і Японія, і ЄС погодилися на тарифи через виснаження та невизначеність, адже кожен хоче якнайшвидше отримати чітке розуміння правил “нової гри”, яким тепер доведеться слідувати — нехай і не таких вигідних, як до їх підписання. Цю думку підкріплює й реакція ринків, які відразу відчувають усунення елемента хаосу зі столу перемовин.
На відміну від класичних переговорів, де сторони чітко формулюють цілі, Трамп діє за принципом: “спочатку створити хаос, потім запропонуй порядок — на своїх умовах.” Один день — тарифи 60%, наступний — 30%, потім — 15%, але лише з умовою закупівлі $750 млрд американської енергії або будівництва заводів на території США. Опоненти змушені постійно реагувати, адаптуватися, тримати відкритими дипломатичні канали. Саме так і формується переговорна втома. І в момент, коли інша сторона хоче просто "закрити це питання", вона підписує угоду. Угоду, яку Трамп у чергове використає для підкріплення статусу непереможного, адже він уклав чергову “найбільшу угоду в історії”.
На сьогодні, маючи угоди з Китаєм, ЄС, Японією та Британією, які покривають ключові економіки з високим експортним потенціалом, залишається не так багато "великих" гравців, яких Трамп також прагнутиме виснажити — Індія, Мексика, Канада, Південна Корея та, можливо, Бразилія.
І коли на початку цього шляху всі спостерігали за прогресом перемовин з Китаєм, зараз виникає логічна думка: якщо він дотис і Китай, і Японію, і Британію, і ЄС, то чи є сенс відтерміновувати неминучу подію? Краще вже планувати, які умови йому будуть запропоновані і на які я все ж готовий погодитися — все одно не відчепиться.
Опоненти можуть не погоджуватись на перший варіант, але на десятий — коли витрати часу, репутації та ризики зростають — у них не залишиться виходу, адже краще мати угоду, ніж далі перебувати в турбулентності.
А щодо решти — “автопен” зробить свою справу, і Трамп отримає низку угод, навіть не витрачаючи час на перемовини, адже ці економіки не такі цікаві і впливові. Проте — без спротиву поповнять колоду гравця. Менш впливові економіки просто підуть за інерцією. І головне — на умовах Трампа, навіть без офіційних рукостискань.
Найкращим прикладом можна вважати врегулювання багаторічної війни між Індією та Пакистаном. Невідомо, як довго протримається цей мир, проте для Трампа це чергова перемога, яка поповнює його список досягнень, створюючи образ того, хто здатний вирішити будь-яке питання, за яке би він не взявся.
Війна Ізраїлю з Іраном також є чудовим прикладом такого підходу. Нехай вони й не мають прямої угоди, для Трампа достатньо наявних “досягнень”, аби створити картинку не тільки непереможного себе, а й непереможної армії — що і транслюється кожного разу на широкий загал.
Те саме стосується й ФРС, залишаючи відкритим питання, чи зможе Трамп виснажити найстійкішого з опонентів — Джерома Пауелла.
Минуло вже 4 місяці, і тепер ми маємо проаналізувати, що ж відбулося за цей час. Чи працює його стратегія, і чи взагалі ця стратегія була?
Згадуючи хронологію подій, новинну стрічку і численні інтерв’ю Дональда, складалося враження, що його стратегія полягала в тому, аби через шантаж і погрози вимагати безкомпромісний максимум з кожної країни — неважливо, чи це історичний партнер, стратегічний супротивник, ворожа країна або ж випадковий острів з пінгвінами, який просто підвернувся під руку. Та чи дійсно його стратегія була настільки примітивною і самовпевненою?
Аби розплутати цей клубок, почати, напевно, слід з витоків, задекларованих самим Трампом задовго до президентства.
Частина 1: «Мистецтво укладати угоди»
У книзі, виданій ще у 1987 році, Трамп описує свій підхід до угод, розкриває власні принципи, мислення та філософію ведення бізнесу. Давайте розпочнемо з фундаменту, закладеного майже 40 років тому, і спробуємо розібратись, що він переніс у сьогодення.Ключові ідеї:
- Слухай внутрішнє чуття (“trust your gut”) — інтуїція важливіша за показники, особливо якщо щось звучить «занадто добре на папері». Гадаю, не тільки у мене періодично виникали думки після чергових заяв на кшталт “що він взагалі несе? звідки він це взяв?”. Здається, ця складова його філософії коротко, але найбільш вичерпно, дає відповідь.
- Думай масштабно та домагайся більшого — став амбітні цілі і досягай їх завдяки наполегливості та постійному тиску. Вже тоді Доні надав чітку і пряму відповідь, як він буде діяти за потреби.
- Леверидж = сила — мати те, що інший не може обійти або не може обійтися без цього. На мою думку, один з найважливіших ключів на зв’язці Дональда: отримавши безмежну владу Овального кабінету та контроль над першою економікою світу, навряд чи знайдеться той, хто зможе без тебе обійтися.
- Реклама і «бравурна гіпербола» (“truthful hyperbole”) — люди захоплюються масштабом і фантазіями. А ось і черговий ключ, який дає відповідь на питання “для чого йому TruthSocial?”, “Як він не втомлюється стільки пи… піаритись?” і яка мета була у “навіщо потрібна імперія Trump Media?”. Давайте додамо у формулу The Trump Organization — конгломерат, що займається нерухомістю, інвестуванням, брокерськими продажами й маркетингом, володіє, управляє, інвестує і розвиває житлову нерухомість, готелі, курорти, житлові вежі, а також поля для гольфу в різних країнах; володіє кількома сотнями тисяч квадратних футів (кілька гектарів) нерухомості Манхеттена, виробляє мерч одягу і має в своєму складі понад 500 дочірніх товариств і організацій. Чи залишається щось, що не надає інструменту впливу?
- «Контроль зверху вниз» та «не боятися ризикувати» — останні дві складові у формулі, які формують світогляд героя нашої статті.
Частина 2: “Aim high and push”
“Майстер стратегічної позиції змінює умови гри”, — Сунь Цзи“Війна — це шлях обману. Якщо ти сильний — покажи слабкість, якщо слабкий — виглядай сильним.”
Коли Трамп тільки оголосив про тарифи, багато хто задавався питанням: “якщо хтось не погодиться / введе тарифи у відповідь, що тоді?”. І все виглядало таким чином, що слабкі економіки будуть вимушені приймати правила гри, а от сильні — спробують сперечатися. Незважаючи на формулу TACO, яка з часом виглядала найбільш вірогідною, реалії виявилися такими, що “цілься високо, маневруй і втомлюй опонента” дає свої результати. І виявляється, Always Chickens Out не такий вже й Out. Маючи майже безмежні ресурси — економічні, медійні, політичні і військові — навіть коли ти “відбив неадекватну пропозицію”, а Доні зробив крок назад, у кінцевому результаті гра на виснаження призводить до угоди на його умовах. Іноді не таких, як було задекларовано спочатку, але якщо умови все одно його — чи не була це частина шахової гри, яку запланували без тебе?
Перші спроби угод і перші TACO виглядали як провал стратегії, а Трамп — як бравурний говорун. Але минуло 4 місяці — і ми маємо угоди з ключовими економіками світу.
“Вершина майстерності — перемагати без бою”, — Сунь Цзи
“Найкраща стратегія — зруйнувати плани ворога; далі — зруйнувати його союзи; далі — розбити його війська.”
Спочатку було смішно спостерігати за угодами з Вʼєтнамом та Філіппінами, і думки про угоди з Китаєм, ЄС чи Японією здавалися нереальними, адже кожна з країн заявляла про “неприпустимість” шантажу. Якою великою перемогою здавалася тимчасова угода з Китаєм, і якими недосяжними виглядали сотні інших, які незрозуміло як встигнути.
Але і тут простежується чітка тактика, нехай вона й виглядала як “відсутність тактики”. Трамп сконцентрував усю увагу на найважливіших і найпотрібніших для нього країнах, про що згодом зазначив прямим текстом. Тепер стає зрозуміло, що, ймовірно, з самого початку саме такий і був сценарій, а решта країн просто отримає свої “автопен” листи щастя.
Розбираючи на деталі угоду з Китаєм, стає зрозуміло, що гнучкість і виснаження опонента працюють і після оголошення угоди, адже з моменту підписання він постійно додавав нові вимоги. І як би не противився Китай, поточний вигляд угоди зібраний з фрагментів, які Трамп виторговував протягом усього часу.
Частина 3: “Створюй хаос — і керуй порядком”, — Сунь Цзи «Мистецтво війни»
Аналізуючи його підхід, простежується й вірогідне натхнення іншою книгою, частина з ідей якої має чітке відображення в реальності. Кожна з угод є квінтесенцією думок і стратегій, які насправді ніколи не були загадкою, навпаки — знаходилися на поверхні й у вільному доступі.Станом на кінець липня, в колекції Трампа зʼявилися угоди з Японією та ЄС. І знову — на його умовах. Чи відповідають вони початковим? Аж ніяк. Проте вони відповідають його умовам — умовам, з якими опоненти самі прийшли домовлятись. Цілком правомірною може бути думка, що і Японія, і ЄС погодилися на тарифи через виснаження та невизначеність, адже кожен хоче якнайшвидше отримати чітке розуміння правил “нової гри”, яким тепер доведеться слідувати — нехай і не таких вигідних, як до їх підписання. Цю думку підкріплює й реакція ринків, які відразу відчувають усунення елемента хаосу зі столу перемовин.
На відміну від класичних переговорів, де сторони чітко формулюють цілі, Трамп діє за принципом: “спочатку створити хаос, потім запропонуй порядок — на своїх умовах.” Один день — тарифи 60%, наступний — 30%, потім — 15%, але лише з умовою закупівлі $750 млрд американської енергії або будівництва заводів на території США. Опоненти змушені постійно реагувати, адаптуватися, тримати відкритими дипломатичні канали. Саме так і формується переговорна втома. І в момент, коли інша сторона хоче просто "закрити це питання", вона підписує угоду. Угоду, яку Трамп у чергове використає для підкріплення статусу непереможного, адже він уклав чергову “найбільшу угоду в історії”.
На сьогодні, маючи угоди з Китаєм, ЄС, Японією та Британією, які покривають ключові економіки з високим експортним потенціалом, залишається не так багато "великих" гравців, яких Трамп також прагнутиме виснажити — Індія, Мексика, Канада, Південна Корея та, можливо, Бразилія.
І коли на початку цього шляху всі спостерігали за прогресом перемовин з Китаєм, зараз виникає логічна думка: якщо він дотис і Китай, і Японію, і Британію, і ЄС, то чи є сенс відтерміновувати неминучу подію? Краще вже планувати, які умови йому будуть запропоновані і на які я все ж готовий погодитися — все одно не відчепиться.
Опоненти можуть не погоджуватись на перший варіант, але на десятий — коли витрати часу, репутації та ризики зростають — у них не залишиться виходу, адже краще мати угоду, ніж далі перебувати в турбулентності.
А щодо решти — “автопен” зробить свою справу, і Трамп отримає низку угод, навіть не витрачаючи час на перемовини, адже ці економіки не такі цікаві і впливові. Проте — без спротиву поповнять колоду гравця. Менш впливові економіки просто підуть за інерцією. І головне — на умовах Трампа, навіть без офіційних рукостискань.
Глава 4: «Truthful hyperbole»
Виходячи за межі торговельних угод, можна помітити, що стратегія Трампа незмінна й в інших сферах. Навмисне перебільшення має суттєвий емоційний вплив як на аудиторію, так і на опонента.Найкращим прикладом можна вважати врегулювання багаторічної війни між Індією та Пакистаном. Невідомо, як довго протримається цей мир, проте для Трампа це чергова перемога, яка поповнює його список досягнень, створюючи образ того, хто здатний вирішити будь-яке питання, за яке би він не взявся.
Війна Ізраїлю з Іраном також є чудовим прикладом такого підходу. Нехай вони й не мають прямої угоди, для Трампа достатньо наявних “досягнень”, аби створити картинку не тільки непереможного себе, а й непереможної армії — що і транслюється кожного разу на широкий загал.
Те саме стосується й ФРС, залишаючи відкритим питання, чи зможе Трамп виснажити найстійкішого з опонентів — Джерома Пауелла.
