RanGe_LoveR
Пользователь
Сунь-цзи: Вміння перемагати, не вступаючи в бій, та Китай 21-го століття.
Коли читаєш давньокитайський трактат «Мистецтво війни», написаний приблизно у 4-му столітті до нашої ери, дивуєшся тому, наскільки древній текст передбачає логіку 21-го століття. Заздалегідь варто сказати те, що для Сунь-цзи перемога – це не акт руйнування та насильства, а вибудовування своєї стратегічної позиції, правил, і сприятливих обставин. Суть давньокитайського підходу до влади полягає не у відкритому зіткненні, а в підкоренні ворога без бою. Фактично, це включає створення обставин, за яких опір ворога стає марним, і найголовніше, безглуздим.Сучасний Китай дуже добре успадкував таку модель поведінки. Експансія Китаю не спирається виключно на військову силу у вигляді танків, боєголовок та винищувачів, а й на інфраструктуру, технології, контроль ланцюжків постачання, та монопольне становище у сфері рідкісноземельних металів. Дуже доречна ілюстрація такої поведінки – це лідерство в Шанхайській організації співробітництва (ШОС) або ж Азійського банку розвитку, що фактично вказує на створення залежності, а не прямого акту агресії щодо інших країн. Ба більше, вельми доречно і згадати інфраструктурну ініціативу "Один пояс, один шлях" – чудовий приклад, як принципи Сунь-цзи реалізуються в сучасних реаліях, а саме через торгівлю, борг, інвестиції, та китайську культурну присутність. Можна сказати й те, що Китай повільно, але впевнено розширює свою орбіту інтересів та присутність в Африці, а також на Близькому Сході, причому інші країни не особливо відчувають моменту китайської домінації у власних сферах впливу.
Що ж до відносин Китаю та Заходу, то, як уже було згадано раніше, один із ключових принципів Сунь-цзи – це перемога без бою, тобто підкорення ворога без фактичної битви з ним. Приклад такої поведінки – домінація Китаю у сфері рідкісноземельних металів, що дозволяє створювати важелі тиску у відносинах зі США, оскільки перший усвідомлює залежність другого від даних ресурсів, особливо у сфері оборонної промисловості та штучного інтелекту. Інша репрезентація такої поведінки – відносини з ЄС, а саме дампінг Європейського ринку профіцитом експорту власних товарів. Фактично, після запровадження тарифів з боку США, Китай переорієнтував свій експорт у бік інших країн та регіонів, таких як вищезгадана Європа, та азійський регіон, тим самим підтримуючи власні темпи економічного зростання. Варто зазначити й те, що Китай чітко не йде на конфронтацію із Заходом, а обирає стратегію тимчасового відступу, з метою зміцнення внутрішніх позицій, а також очікуючи, поки баланс сил зміниться на його користь. У цьому контексті дії Китаю щодо Тайваню та Південно-китайського моря також цілком стримані, і методичні, що продиктовано древньою стратегією. Можна сказати, що унікальність Китаю на відміну від більшості інших держав – прояв влади методом суміші м'якої (soft power) та жорсткої сили (hard power), а також уникнення прямої конфронтації з сильнішими державами з метою вичікування, поки баланс сил зміститься на власну користь.
Макіавеллі: Мистецтво утримання влади за будь-яку ціну та рф 21-го століття.
Якщо Сунь-цзи у своїх роботах вчив створювати умови для перемоги, то Макіавеллі у своїй роботі «Державець» вчив утримувати владу незважаючи на обставини, і чого б це не коштувало. Можна сказати, що його робота «Державець» – посібник не зі стратегії, а з виживання лідера держави незалежно від обставин, чи то зовнішніх, чи то внутрішніх. Макіавеллі писав про страх, примус, контроль, і хаос, як метод досягнення власних цілей. Ба більше, для нього ж і сила вимірювалася не масштабом впливу, а вмінням державця зберігати владу, де мораль – лише інструмент, і на відміну від Сунь-цзи, не завжди має дотримуватися, особливо в контексті досягнення власних цілей.Багато в чому, ми можемо спостерігати, що російська політична культура просякнута цим типом мислення, де державець, самі знаєте хто, а саме всіма ненависна людина. Ба більше, у своїй роботі «Державець» Макіавеллі писав: ‘Краще, щоб тебе боялися, ніж любили, якщо не можна бути і тим, і іншим’. Цей же принцип ліг в основу сучасної вертикалі влади в рф, де стабільність проявляється демонстрацією сили, і вічного образу тиску. Наприклад, у той час як Китай створює взаємозв'язки та співдружності, рф створює середовище страху, і непередбачуваності, де невизначеність у рамках своїх дій стає зброєю, і методом впливу на інші країни. Гарний приклад такої поведінки – нещодавні провокаційні демонстрації сили стосовно країн-членів НАТО, а саме запуск безпілотників у бік Польської держави, а також заліт винищувачами на територію Естонії. Фактично, зовнішня політика рф у рамках 21-го століття – макіавеллізм у чистому вигляді. Чого тільки варта війна в Грузії, анексія Криму, окупація Донецька, минула присутність у Сирії, Африканських країнах, втручання у вибори, шантаж енергоносіями, а тепер і зовсім початок широкомасштабної війни в Україні. Варто сказати і те, що це не просто банальний тип політики, а стратегія виживання власного режиму. Прояв такого виживання – постійна підтримка імперіалістичних амбіцій у власного населення (бажання територіальної експансії з метою експлуатації інших народів, а також їхніх ресурсів), створення екзистенційних ворогів (НАТО та Захід), а також створення символів власної величі (великий руський дух). У свою чергу це відволікає увагу власного населення від існуючих проблем у рамках самої держави, тим самим підтримуючи виживання ‘царя’. Як писав Макіавеллі, правитель повинен “завжди бути озброєний не тільки мечем, але й страхом”. рф ж перетворює цей принцип на системну практику, як усередині самої країни, так і за її межами. Ба більше, сам же Макіавеллі розумів, що мораль і влада рідко збігаються. Сучасна росія ж діє за такою ж логікою – не виходячи із загальноприйнятих норм, міжнародного права, принципів, а виключно з власного розрахунку та бажань. Відносини із Заходом будуються на примусі та невизначеності, з Китаєм на тимчасовому союзі проти спільного ворога, а з власним населенням через контроль кризи всередині самої країни.
У підсумку виходить так, що макіавеллізм у контексті російської держави, та її політики – філософія утримання, а не власного розвитку. Варто також і сказати, що така стратегія вельми ефективна в короткостроковій перспективі, коли мета не перемогти, а залишитися на троні. У той же самий час, у рамках довгострокової перспективи – така стратегія вельми деструктивна, виснажує власні ресурси, а криза стає буденністю.