Відчинене вікно одноповерхового дерев’яного будиночка впускало п’янкий аромат лісу, вологий і таємничий, немов шепіт заборонених обіцянок. У каміні потріскувало вогнище, його багряні язики відкидали на стіни танцюючі тіні, що приховували більше, ніж освітлювали. З надвору долинав ледь чутний спів птахів, схожий на заворожливе заклинання, а тихий плескіт невидимого струмка додавав відчуття відірваності від світу, занурюючи в інтимну, майже містичну атмосферу. Тут, у цьому затишному притулку, де панували власні правила, ми були лише удвох.
Його голос, низький і оксамитовий, пролунав у напівтемряві, проникаючи під шкіру: "На колінки". Це було не прохання, а повеління, на яке я чекала, знаючи, що за кожним його словом ховається невідома, але непереборна насолода. Мої рухи були автоматичними, підкореними його волі, і коли мої очі закрила м’яка пов’язка, світ навколо зник, залишивши лише його присутність – майже фізичну, майже відчутну на смак.
"Спинку прогни… дай мені побачити лінію твого тіла, ту саму, що зводить мене з розуму". У його голосі звучала не лише жага, а й щось темніше, щось,
Його голос, низький і оксамитовий, пролунав у напівтемряві, проникаючи під шкіру: "На колінки". Це було не прохання, а повеління, на яке я чекала, знаючи, що за кожним його словом ховається невідома, але непереборна насолода. Мої рухи були автоматичними, підкореними його волі, і коли мої очі закрила м’яка пов’язка, світ навколо зник, залишивши лише його присутність – майже фізичну, майже відчутну на смак.
"Спинку прогни… дай мені побачити лінію твого тіла, ту саму, що зводить мене з розуму". У його голосі звучала не лише жага, а й щось темніше, щось,
