RanGe_LoveR
Пользователь
Коли компроміс перемагає амбіції, відбувається м’який розрив по-скандинавськи
Дві держави, що майже впродовж століття ділили владу, змогли розійтися з гідністю. Без пострілів, без анексій, без реваншу. Цей досвід – рідкісний приклад того, що історія може не повторювати себе у найгіршому. А ще – про політичну культуру та зрілість.
1905 рік – знаковий для Норвегії та Швеції. До того дві скандинавські держави майже протягом століття були об’єднані та називалися Сполученими королівствами Швеції та Норвегії. 7 червня 1905 року Норвегія оголосила в односторонньому порядку про те, що розриває унію. 13 серпня відбувся референдум, на якому більшість норвежців підтримала «розлучення». 26 жовтня унія остаточно розпалася. Це рішення не було легким і безболісним. Існувала серйозна загроза ескалації, утім, обом країнам вдалося владнати все по-мирному.
КІЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР І НЕ НАДТО МИРНА ПРЕЛЮДІЯ
Після Наполеонівських воєн Данія опинилася серед тих, хто програв. Тож згідно з Кільським мирним договором від 14 січня 1814 року, укладеним між Швецією та Великобританією, з одного боку, і Данією-Норвегією – з іншого, остання поступалася Норвегією Швеції. Таким був результат англо-данської війни. Думку норвежців, які до того перебували у майже 300-літній унії з Данією, до уваги не брали. Так була утворена Шведсько-Норвезька унія. Результати договору викликали не лише обурення, а й спротив норвежців. Повсталі вимагали проголошення повної норвезької незалежності, ухвалили конституцію країни і обрали своїм монархом Кристіана VІІІ, який також був і королем Данії. Сталося це 17 травня 1814 року. Швеція у відповідь на цей демарш пішла на Норвегію війною. Шведів було більше, вони мали краще озброєння і ними керував один із кращих генералів Наполеона Жан-Батист Бернадот. Але норвежці затято боронилися. І шведи змушені були вступити у перемовини.
КРОК НАЗУСТРІЧ І КОМПРОМІСИ
Війна виявилася короткотривалою і закінчилася підписанням нового документа – Мосської конвенції, в якій попередні умови, за якими Норвегія фактично входила до складу Швеції, були значно пом’якшені. Одним із головних пунктів було визнання демократичної конституції та парламенту Норвегії. Але для того, щоб Швеція пішла на подібний крок, дансько-норвезький король Кристіан VІІІ добровільно склав повноваження й офіційно відмовився від норвезького престолу. Перемовини вели представники норвезького парламенту і шведський кронпринц Жан-Батист Бернадот. І хоча норвежці були незадоволені керівництвом власної країни, яке, на їхню думку, надто погано організувало оборону і пішло на суттєві поступки шведам, невдовзі стало зрозуміло, що Мосська конвенція – все ж кращий варіант порівняно з умовами Кільського договору. Норвегія увійшла в унію зі Швецією майже як рівноправна держава: з незалежним парламентом, законами тощо. Щоправда без власного короля і міністерства закордонних справ – вони були спільними, але, все ж, значною мірою шведськими. Союз між Швецією та Норвегією був схвалений на великому Віденському конгресі 1814-1815 роках, що підбивав підсумок Наполеонівських воєн.
ПРОТИРІЧЧЯ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО РОЗРИВУ УНІЇ
У Норвегії процеси демократизації відбувалися значно швидше, ніж у Швеції, де влада монарха до певного часу була домінуючою. Наприклад, у Швеції парламентаризм було запроваджено лише в 1917 році. Парламент Норвегії – стортинг – завдавав чималого клопоту шведським королям.
До проблемних належало питання з норвезьким прапором. Від початку унії зі шведами він декілька разів змінювався, аж поки в березні 1879 році норвежці ухвалили власний – «чистий», тобто без союзної емблеми – знаків унії, стяг – синій хрест із білою облямівкою на червоному тлі. Фактично це був майже парафраз данського прапора. Подібне поєднання кольорів – червоного, синього і білого – було своєрідною даниною французькому триколору, який вважався прапором свободи. Зрештою король Оскар ІІ «здався» і ратифікував закон про норвезький прапор, чим викликав різку реакцію консервативного крила шведських парламентарів.
Утім, одним із найбільш задавнених і гострих питань, які призвели до остаточного розриву, стало консульське питання. Згідно з унією, дипломатичне відомство було одне на дві країни і знаходилося в Стокгольмі. З часом, коли король почав втрачати політичний вплив, управління МЗС перейшло фактично до шведського парламенту. Норвегія, починаючи з 1850 року, стала провідною морською торговельною державою й потребувала швидкого та ефективного консульського обслуговування по всьому світу, особливо по той бік Атлантики. Консульських установ бракувало, а ті що були – контролювалися Стокгольмом; діяли вкрай повільно і неефективно. Норвезькі моряки і судновласники почали нарікати і скаржитися, вимагаючи від власного уряду якнайшвидшого розв’язання питання. Шведи пропонували призначити на посаду міністра закордонних справ норвежця, але ця пропозиція не задовольнила північних сусідів.
ГОЛОС НАРОДУ, АБО ВСЕ ВИРІШУЄ РЕФЕРЕНДУМ
Норвезькі солдати на прикордонні зі Швецією, 1905 р. Фото: wikipedia.
У 1895 році Швеція навіть пригрозила застосувати силу в разі розірвання унії. Але Норвегія закупила новітні броненосці та побудувала потужні оборонні споруди неподалік кордону. Це ще більше посилило напруженість. 23 травня 1905 року норвежці створили власну окрему консульську службу. Король категорично відмовився ратифікувати закон. У відповідь – 7 червня норвезький стортинг в односторонньому прядку усунув короля Оскара ІІ від влади і розірвав унію. Шведський парламент риксдаг вважав подібні дії незаконними і почав вимагати проведення референдуму, на якому б норвежці мали б висловити власну думку щодо унії. Втім, уряд і парламент Норвегії випередили шведів, призначивши дату референдуму ще до того, як ті висунули умову. Це дало їм можливість самостійно сформулювати питання всенародного голосування. Власне це не було питання, а радше констатація факту – підтримка розриву союзу…
Листівка норвезького референдуму про розрив унії зі Швецією, 1905 р. Фото: wikipedia
13 серпня 1905 року відбувся референдум, в якому взяли участь понад 85% виборців. Переважна більшість сказала «Так» розриву унії. Лише 184 особи були проти. Швеція змушена була визнати результати плебісциту.
ПЕРЕГОВОРИ ЗА МИТЬ ДО ВІЙНИ
Масонська ложа Карлстада. Тут у 1905 р. відбулись шведсько-норвезькі переговори. Фото: wikipedia.
Після цього в стародавньому шведському місті Карлстад, що знаходиться рівновіддалено від обидвох столиць – Стокгольма і Осло (тоді Кристианія), 30 серпня 1905 року розпочалися шведсько-норвезькі переговори. Від кожної сторони було по чотири делегати. Розглядалося декілька основних питань, зокрема про прикордонні укріплення, нейтральну смугу, випас оленів, транзитний рух, використання спільних водних ресурсів тощо. На середину вересня перемовини зайшли в глухий кут. Ніхто не хотів поступатися. Здавалося, що війна неминуча. 13 вересня в Норвегії була оголошена мобілізація, шведський флот був приведений у повну бойову готовність. Дехто з політиків вже витягнув з кишені годинника й з хвилини на хвилину очікував початку воєнних дій. Але найгіршого не сталося. За щільно зачиненими дверима, без сторонніх свідків, без гучних заяв, без зливів інформації, сторонам вдалося домовитись. Норвегія погодилася демонтувати новозбудовані оборонні споруди на кордоні зі Швецією, а та, в свою чергу, пішла на створення демілітаризованої зони вздовж власного кордону. Також було ухвалено рішення будь-які подальші конфлікти вирішувати виключно шляхом дипломатичних переговорів.Тож 23 вересня було підписано Карлстадську конвенцію, яка проіснувала аж до 1993 року, коли її скасували як таку, що втратила актуальність.
ЧОМУ ШВЕЦІЯ ПОГОДИЛАСЬ І ЧОМУ НОРВЕГІЇ ВДАЛОСЯ?
У ХІХ – на початку ХХ ст. Швеція давно вже не була тією могутньою грізною північною імперією, якою вона була у ХVІІ – початку ХVІІІ століття. Як зазначає відомий шведський історик Петер Енглунд, поразка у Північній війні (1700-1721) хоча й завдала величезного удару по національній гордості шведів, але, з іншого боку, позбавила їх від «комплексу великодержавності». Тож на сприйняття Швецією нових реалій – прагнення Норвегії отримати цілковиту незалежність – справили вплив декілька чинників: підтримка – фактично ста відсотків норвежців ідеї розірвання міждержавного союзу, а також підтримка її провідними західними державами. Відкидаючи незалежність Норвегії й розпочинаючи проти неї війну, Швеція ризикувала наразитися на міжнародну ізоляцію. На той час північна сусідка вже була знаною торговельною державою, мала позитивну промоцію в світі. Зокрема, одним із яскравих дипломатів, тих, хто надзвичайно багато зробив для визнання незалежності своєї батьківщини, був мандрівник, океанограф Фрітьйоф Нансен. Він, разом із батьком і рідними братами, юнаком був присутній під час затвердження норвезького прапора, а згодом доклав чимало зусиль до розширення прав Норвегії. Нансен їздив Європою, зустрічався зі знаними політиками, писав статті у провідні європейські видання, де невтомно роз’яснював, чому Норвегія прагне розірвати унію зі Швецією і стати самостійною і чому важливо її підтримати.
Виступаючи на Дні конституції Норвегії в травні 1905 року, він заявив: «Тепер ми зрозуміли: що б не трапилося, ми повинні і будемо захищати нашу самостійність і право на самовизначення у власних справах. Ми повинні відстояти наше право, або ж померти за нього».
Варто також зауважити, що мова дипломатичних тогочасних документів, якими обмінювалися обидві країни попри напруження, пристрасті, запеклі дискусії – зразок толерантності, ввічливості та шани до опонента.
26 жовтня 1905 року шведський парламент визнав повну незалежність Норвегії. Шведський король відрікся від норвезького престолу, змінивши попереднє гасло: «Благополуччя братнього народу» на «Благополуччя Швеції». Це відкрило шлях до міжнародного визнання Норвегії та встановленню дипломатичних відносин зі світом. Так Норвегія стала незалежним королівством.
ДЕЩО ПРО ТРИ БРАТНІ НАРОДИ
Рекламний плакат ХІХ ст. на якому зображені норвезький, данський і шведський солдат, які тримаються за руки – ілюстрація скандинавізму. Фото: Wikipedia.
Упродовж століть данці, норвежці та шведи жили поряд. У них було чимало спільного: спорідненість мов, спільна міфологія, протестантська релігія, частково історія тощо. У ХVІІІ столітті виник термін «скандинавський» – він символізував спорідненість і дружбу між данцями, шведами і норвежцями. Згодом сформувався «скандинавізм» – паннаціоналістичний рух, який, ґрунтуючись на спорідненості трьох скандинавських народів, чинив сильний вплив на політику Норвегії, Данії та Швеції з середини XIX століття, намагаючись різними способами зблизити ці народи в культурному та політичному плані. Наприклад, данець Ганс Крістіан Андерсен – відомий казкар – став прихильником скандинавізму після візиту до Швеції в 1837 році. Невдовзі він написав вірш «Я – скандинав». У ньому йдеться про «красу нордичного духу», а також про те, як поступово «зрослися три братні нації». Композитор Отто Ліндблад поклав вірш на музику, і твір став своєрідним скандинавським гімном. Шалена популярність твору досягла піку в 1845 році, після чого його майже забули.
Але, разом із тим, це різні нації. Наприклад, шведський генерал і державний діяч Андрес Фредрік Скьольдебранд, роздумуючи про психологію шведів і норвежців, зауважив, що «шведи загалом повністю позбавлені якості, яку норвежці мають в крайньому ступені, – національної гордості. Ми, шведи, – писав він, – взагалі любимо принижувати все шведське». А король Швеції Густав Ваза вельми критично писав у листі до свого сина Еріка про співвітчизників: «Вони кудахкають у своєму власному гнізді».
Скандинавізм зазнав кількох великих поразок, коли різні національні інтереси протистояли ідеї спільного минулого та долі. Втім, сьогодні існує широка ефективна співпраця між нордичними країнами, зокрема через Північну раду, яка об’єднує п’ять держав: Данію, Норвегію, Швецію, Ісландію та Фінляндію. Це й дійсно союз незалежних і рівноправних. Без «старшого брата».
Дві держави, що майже впродовж століття ділили владу, змогли розійтися з гідністю. Без пострілів, без анексій, без реваншу. Цей досвід – рідкісний приклад того, що історія може не повторювати себе у найгіршому. А ще – про політичну культуру та зрілість.
1905 рік – знаковий для Норвегії та Швеції. До того дві скандинавські держави майже протягом століття були об’єднані та називалися Сполученими королівствами Швеції та Норвегії. 7 червня 1905 року Норвегія оголосила в односторонньому порядку про те, що розриває унію. 13 серпня відбувся референдум, на якому більшість норвежців підтримала «розлучення». 26 жовтня унія остаточно розпалася. Це рішення не було легким і безболісним. Існувала серйозна загроза ескалації, утім, обом країнам вдалося владнати все по-мирному.
КІЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР І НЕ НАДТО МИРНА ПРЕЛЮДІЯ
Після Наполеонівських воєн Данія опинилася серед тих, хто програв. Тож згідно з Кільським мирним договором від 14 січня 1814 року, укладеним між Швецією та Великобританією, з одного боку, і Данією-Норвегією – з іншого, остання поступалася Норвегією Швеції. Таким був результат англо-данської війни. Думку норвежців, які до того перебували у майже 300-літній унії з Данією, до уваги не брали. Так була утворена Шведсько-Норвезька унія. Результати договору викликали не лише обурення, а й спротив норвежців. Повсталі вимагали проголошення повної норвезької незалежності, ухвалили конституцію країни і обрали своїм монархом Кристіана VІІІ, який також був і королем Данії. Сталося це 17 травня 1814 року. Швеція у відповідь на цей демарш пішла на Норвегію війною. Шведів було більше, вони мали краще озброєння і ними керував один із кращих генералів Наполеона Жан-Батист Бернадот. Але норвежці затято боронилися. І шведи змушені були вступити у перемовини.
КРОК НАЗУСТРІЧ І КОМПРОМІСИ
Війна виявилася короткотривалою і закінчилася підписанням нового документа – Мосської конвенції, в якій попередні умови, за якими Норвегія фактично входила до складу Швеції, були значно пом’якшені. Одним із головних пунктів було визнання демократичної конституції та парламенту Норвегії. Але для того, щоб Швеція пішла на подібний крок, дансько-норвезький король Кристіан VІІІ добровільно склав повноваження й офіційно відмовився від норвезького престолу. Перемовини вели представники норвезького парламенту і шведський кронпринц Жан-Батист Бернадот. І хоча норвежці були незадоволені керівництвом власної країни, яке, на їхню думку, надто погано організувало оборону і пішло на суттєві поступки шведам, невдовзі стало зрозуміло, що Мосська конвенція – все ж кращий варіант порівняно з умовами Кільського договору. Норвегія увійшла в унію зі Швецією майже як рівноправна держава: з незалежним парламентом, законами тощо. Щоправда без власного короля і міністерства закордонних справ – вони були спільними, але, все ж, значною мірою шведськими. Союз між Швецією та Норвегією був схвалений на великому Віденському конгресі 1814-1815 роках, що підбивав підсумок Наполеонівських воєн.
ПРОТИРІЧЧЯ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО РОЗРИВУ УНІЇ
У Норвегії процеси демократизації відбувалися значно швидше, ніж у Швеції, де влада монарха до певного часу була домінуючою. Наприклад, у Швеції парламентаризм було запроваджено лише в 1917 році. Парламент Норвегії – стортинг – завдавав чималого клопоту шведським королям.
До проблемних належало питання з норвезьким прапором. Від початку унії зі шведами він декілька разів змінювався, аж поки в березні 1879 році норвежці ухвалили власний – «чистий», тобто без союзної емблеми – знаків унії, стяг – синій хрест із білою облямівкою на червоному тлі. Фактично це був майже парафраз данського прапора. Подібне поєднання кольорів – червоного, синього і білого – було своєрідною даниною французькому триколору, який вважався прапором свободи. Зрештою король Оскар ІІ «здався» і ратифікував закон про норвезький прапор, чим викликав різку реакцію консервативного крила шведських парламентарів.
Утім, одним із найбільш задавнених і гострих питань, які призвели до остаточного розриву, стало консульське питання. Згідно з унією, дипломатичне відомство було одне на дві країни і знаходилося в Стокгольмі. З часом, коли король почав втрачати політичний вплив, управління МЗС перейшло фактично до шведського парламенту. Норвегія, починаючи з 1850 року, стала провідною морською торговельною державою й потребувала швидкого та ефективного консульського обслуговування по всьому світу, особливо по той бік Атлантики. Консульських установ бракувало, а ті що були – контролювалися Стокгольмом; діяли вкрай повільно і неефективно. Норвезькі моряки і судновласники почали нарікати і скаржитися, вимагаючи від власного уряду якнайшвидшого розв’язання питання. Шведи пропонували призначити на посаду міністра закордонних справ норвежця, але ця пропозиція не задовольнила північних сусідів.
ГОЛОС НАРОДУ, АБО ВСЕ ВИРІШУЄ РЕФЕРЕНДУМ
У 1895 році Швеція навіть пригрозила застосувати силу в разі розірвання унії. Але Норвегія закупила новітні броненосці та побудувала потужні оборонні споруди неподалік кордону. Це ще більше посилило напруженість. 23 травня 1905 року норвежці створили власну окрему консульську службу. Король категорично відмовився ратифікувати закон. У відповідь – 7 червня норвезький стортинг в односторонньому прядку усунув короля Оскара ІІ від влади і розірвав унію. Шведський парламент риксдаг вважав подібні дії незаконними і почав вимагати проведення референдуму, на якому б норвежці мали б висловити власну думку щодо унії. Втім, уряд і парламент Норвегії випередили шведів, призначивши дату референдуму ще до того, як ті висунули умову. Це дало їм можливість самостійно сформулювати питання всенародного голосування. Власне це не було питання, а радше констатація факту – підтримка розриву союзу…
13 серпня 1905 року відбувся референдум, в якому взяли участь понад 85% виборців. Переважна більшість сказала «Так» розриву унії. Лише 184 особи були проти. Швеція змушена була визнати результати плебісциту.
ПЕРЕГОВОРИ ЗА МИТЬ ДО ВІЙНИ
Після цього в стародавньому шведському місті Карлстад, що знаходиться рівновіддалено від обидвох столиць – Стокгольма і Осло (тоді Кристианія), 30 серпня 1905 року розпочалися шведсько-норвезькі переговори. Від кожної сторони було по чотири делегати. Розглядалося декілька основних питань, зокрема про прикордонні укріплення, нейтральну смугу, випас оленів, транзитний рух, використання спільних водних ресурсів тощо. На середину вересня перемовини зайшли в глухий кут. Ніхто не хотів поступатися. Здавалося, що війна неминуча. 13 вересня в Норвегії була оголошена мобілізація, шведський флот був приведений у повну бойову готовність. Дехто з політиків вже витягнув з кишені годинника й з хвилини на хвилину очікував початку воєнних дій. Але найгіршого не сталося. За щільно зачиненими дверима, без сторонніх свідків, без гучних заяв, без зливів інформації, сторонам вдалося домовитись. Норвегія погодилася демонтувати новозбудовані оборонні споруди на кордоні зі Швецією, а та, в свою чергу, пішла на створення демілітаризованої зони вздовж власного кордону. Також було ухвалено рішення будь-які подальші конфлікти вирішувати виключно шляхом дипломатичних переговорів.Тож 23 вересня було підписано Карлстадську конвенцію, яка проіснувала аж до 1993 року, коли її скасували як таку, що втратила актуальність.
ЧОМУ ШВЕЦІЯ ПОГОДИЛАСЬ І ЧОМУ НОРВЕГІЇ ВДАЛОСЯ?
У ХІХ – на початку ХХ ст. Швеція давно вже не була тією могутньою грізною північною імперією, якою вона була у ХVІІ – початку ХVІІІ століття. Як зазначає відомий шведський історик Петер Енглунд, поразка у Північній війні (1700-1721) хоча й завдала величезного удару по національній гордості шведів, але, з іншого боку, позбавила їх від «комплексу великодержавності». Тож на сприйняття Швецією нових реалій – прагнення Норвегії отримати цілковиту незалежність – справили вплив декілька чинників: підтримка – фактично ста відсотків норвежців ідеї розірвання міждержавного союзу, а також підтримка її провідними західними державами. Відкидаючи незалежність Норвегії й розпочинаючи проти неї війну, Швеція ризикувала наразитися на міжнародну ізоляцію. На той час північна сусідка вже була знаною торговельною державою, мала позитивну промоцію в світі. Зокрема, одним із яскравих дипломатів, тих, хто надзвичайно багато зробив для визнання незалежності своєї батьківщини, був мандрівник, океанограф Фрітьйоф Нансен. Він, разом із батьком і рідними братами, юнаком був присутній під час затвердження норвезького прапора, а згодом доклав чимало зусиль до розширення прав Норвегії. Нансен їздив Європою, зустрічався зі знаними політиками, писав статті у провідні європейські видання, де невтомно роз’яснював, чому Норвегія прагне розірвати унію зі Швецією і стати самостійною і чому важливо її підтримати.
Виступаючи на Дні конституції Норвегії в травні 1905 року, він заявив: «Тепер ми зрозуміли: що б не трапилося, ми повинні і будемо захищати нашу самостійність і право на самовизначення у власних справах. Ми повинні відстояти наше право, або ж померти за нього».
Варто також зауважити, що мова дипломатичних тогочасних документів, якими обмінювалися обидві країни попри напруження, пристрасті, запеклі дискусії – зразок толерантності, ввічливості та шани до опонента.
26 жовтня 1905 року шведський парламент визнав повну незалежність Норвегії. Шведський король відрікся від норвезького престолу, змінивши попереднє гасло: «Благополуччя братнього народу» на «Благополуччя Швеції». Це відкрило шлях до міжнародного визнання Норвегії та встановленню дипломатичних відносин зі світом. Так Норвегія стала незалежним королівством.
ДЕЩО ПРО ТРИ БРАТНІ НАРОДИ
Упродовж століть данці, норвежці та шведи жили поряд. У них було чимало спільного: спорідненість мов, спільна міфологія, протестантська релігія, частково історія тощо. У ХVІІІ столітті виник термін «скандинавський» – він символізував спорідненість і дружбу між данцями, шведами і норвежцями. Згодом сформувався «скандинавізм» – паннаціоналістичний рух, який, ґрунтуючись на спорідненості трьох скандинавських народів, чинив сильний вплив на політику Норвегії, Данії та Швеції з середини XIX століття, намагаючись різними способами зблизити ці народи в культурному та політичному плані. Наприклад, данець Ганс Крістіан Андерсен – відомий казкар – став прихильником скандинавізму після візиту до Швеції в 1837 році. Невдовзі він написав вірш «Я – скандинав». У ньому йдеться про «красу нордичного духу», а також про те, як поступово «зрослися три братні нації». Композитор Отто Ліндблад поклав вірш на музику, і твір став своєрідним скандинавським гімном. Шалена популярність твору досягла піку в 1845 році, після чого його майже забули.
Але, разом із тим, це різні нації. Наприклад, шведський генерал і державний діяч Андрес Фредрік Скьольдебранд, роздумуючи про психологію шведів і норвежців, зауважив, що «шведи загалом повністю позбавлені якості, яку норвежці мають в крайньому ступені, – національної гордості. Ми, шведи, – писав він, – взагалі любимо принижувати все шведське». А король Швеції Густав Ваза вельми критично писав у листі до свого сина Еріка про співвітчизників: «Вони кудахкають у своєму власному гнізді».
Скандинавізм зазнав кількох великих поразок, коли різні національні інтереси протистояли ідеї спільного минулого та долі. Втім, сьогодні існує широка ефективна співпраця між нордичними країнами, зокрема через Північну раду, яка об’єднує п’ять держав: Данію, Норвегію, Швецію, Ісландію та Фінляндію. Це й дійсно союз незалежних і рівноправних. Без «старшого брата».
