Горить над полем чорне сонце,
І вітер стогне, мов душа стара.
Упало світло в попіл і в безсоння,
Плаче мати, і мовчить дітвора.
Гуде земля — в ній біль і вибух грому,
Кістки героїв сплять під ковдрою трави.
А в небі, вищім за усі кордони,
Чорне сонце сія без голови.
Воно не гріє — тільки палить долю,
Летить, мов карма, над людьми й життям.
І кров, що капає, не змиває зброю —
А лиш стає народженням, ім’ям.
Ми не впадем. Ми — попіл, ми — насіння.
Зросте із нас безсмертя в кожнім дні.
Хай чорне сонце світить на згоріння, —
І вітер стогне, мов душа стара.
Упало світло в попіл і в безсоння,
Плаче мати, і мовчить дітвора.
Гуде земля — в ній біль і вибух грому,
Кістки героїв сплять під ковдрою трави.
А в небі, вищім за усі кордони,
Чорне сонце сія без голови.
Воно не гріє — тільки палить долю,
Летить, мов карма, над людьми й життям.
І кров, що капає, не змиває зброю —
А лиш стає народженням, ім’ям.
Ми не впадем. Ми — попіл, ми — насіння.
Зросте із нас безсмертя в кожнім дні.
Хай чорне сонце світить на згоріння, —
