Меланхолія нав’язливих думок

[Zvopim]

Коли слова зникають в небуття,
Коли уста шепочуть: «Чи це я?»

Зізнайся ме́ні щиро,
Чому було так дивно
Вбачати ту людину,
Яка йому є мила.

Як поспіх від скорботи
Знайшов страшні ті ноти.
Яким колись був образ,
Вдивляючись в ті очі.

Колись, як угадаєш
Причину мого стану,
Я весело всміхатимусь,
Висячи над брамою.