RanGe_LoveR
Пользователь
Цей блог дещо відрізнятиметься від усіх інших, написаних нашою командою. Різниця — у проблемі, яку я висвітлю. Це не буде розбір внутрішньої проблеми, з якою кожен із нас стикається в торгівлі, чи соціальних або ринкових змін, які відбуваються в сучасному світі й так чи інакше впливають на нашу взаємодію з ринком. Я хочу поділитися своєю думкою про людину, яка має вплив фактично на все у світі — і водночас ніхто не може з упевненістю сказати, чи знає він сам: “what the fuck he is doing”. Пані та панове, проблема сучасного трейдера — Donald J. Trump!
Якщо дивитися з парадигми активного спостерігача за ринком, мета якого будувати можливі сценарії розвитку подій і відповідні плани дій, то з моменту інавгурації Трампа він став великою перепоною в якісному виконанні цих завдань. Будьмо відверті: ринки стали надто залежними від того, що робить Трамп. Якщо на початку його терміну кожен твіт, погроза чи обіцянка ставали драйверами руху, то зараз ринки хоч і втратили таку чутливість до кожного слова, проте дії Трампа все ще визначають ринкові наративи й ускладнюють нам роботу, якщо ми не розуміємо, на підставі яких переконань приймаються найбільші політичні рішення у світі. Все впирається в його стиль досягнення поставлених перед ним завдань. Те, що збиває всіх із пантелику, — це чітка стратегія. Проте питання в тому — чи працює вона?
Перш ніж перейти до поставлених перед Трампом цілей, хочеться відзначити його стратегію досягнення цих цілей — the Madman Theory.
Ідея, що удавана неадекватність може бути стратегічною перевагою, має давнє коріння. Ще Макіавеллі 1517 року писав, що «іноді корисно симулювати божевілля». Але справжня концептуалізація з’явилася в добу ядерного стримування. У 1959 році Деніел Еллсберґ сформулював тезу: якщо супротивник вірить, що лідер здатен на “самогубні” кроки — це може змусити його поступитися.
У XXI столітті найповніший аналіз цієї ідеї запропонувала політологиня та колишня аналітикиня розвідки США Розанн МакМанус. У книзі Madman Theory: The Causes and Effects of Reputations for Madness in International Politics вона сформулювала чітке визначення "божевілля" як стратегічного інструменту в міжнародній політиці. Її головний внесок — класифікація типів “божевілля” за двома осями: раціональність та контекст.
І тут з’являється Трамп. З початку його другого терміну стратегія “божевільного” стала не епізодичною, а системною: вона проявилася в торговельних війнах, загостреннях на Близькому Сході, випадах проти України, а також у внутрішній політиці (“А я можу призначити себе на посаду голови ФРС?”). Репутація “я можу зробити все” стала основою його стилю управління.
а типологією МакМанус Трамп — найбільш наближений до диспозиційного відхилення від раціональності. Його сприймали як непередбачуваного не лише в окремих конфліктах, а в усьому — від зовнішньої політики до призначень, законопроєктів і кризових рішень. І це, згідно з дослідженням, не додає впливу, а знижує довіру до будь-яких сигналів, вимог чи домовленостей. Проте я вважаю, що він не підпадає під жоден із запропонованих чотирьох класів, і далі аргументуватиму чому.
А тепер — які дії вживаються, коли йдеться про миротворчість? Це чудово описує Аарон Девід Міллер, старший науковий співробітник Carnegie Endowment і колишній радник Держдепу США: відсутність системної стратегії, заміненої ситуативними реакціями та обрахунками іміджу.
Попри те, що Трамп спочатку не прагнув великого конфлікту на Близькому Сході (миротворець, як не як), — він не зміг (чи не захотів) зупинити втягування США у війну між Ізраїлем та Іраном. Коли стало зрозуміло, що Ізраїль розпочне операцію незалежно від позиції США, у нього була змога бодай вимагати затягування удару, скориставшись політичним простором, який він мав. Однак Трамп цього не зробив — і надав Ізраїлю як військову підтримку, так і публічну легітимацію.
Згадаємо madman theory, згідно з якою він міг використати всі наявні в арсеналі погрози для Нетаньягу, аби зупинити його від зриву на той момент чинних ядерних переговорів між США та Іраном. Варіантів два: або його погрози не сприйняли всерйоз, що підриває дієвість ключового інструменту його стратегії, або погроз не було, що підриває його імідж миротворця.
На відміну від інших президентів, які дотримувалися негласного правила «жодної публічної розбіжності з Ізраїлем», Трамп неодноразово діяв самостійно: вступав у діалог із ХАМАС, укладав угоди з хуситами, скасовував санкції проти Сирії, і все це без попередження Ізраїлю. Проте коли постало питання стримати Нетаньягу в питанні Ірану, він виявився неспроможним зробити навіть найменше — попросити паузу. І не через брак важелів, а через страх виглядати слабким, відзначає Міллер.
Для Трампа головним критерієм рішень залишається не стратегічна доцільність, а враження: чи не обвели мене навколо пальця? чи виглядаю я достатньо рішучим?
Така логіка дій призвела до того, що Сполучені Штати, фактично без чіткої мети, втягнулися у конфлікт. Після початку ізраїльських атак Трамп швидко перейшов до прямої підтримки: публічно пригрозив Ірану, почав обговорювати можливість удару по Fordow — об’єкту, який здатне знищити лише американське озброєння. Удар відбувся, рішучість Трампа була продемонстрована, важливий момент у madman theory, згідно з якою тебе судять за минулими діями.
Проте з доказів зниження збагаченого урану — лише пости Трампа в Truth Social. Усі провідні журнали з посиланням на розвідки різних країн відзначають, що уран не було знищено, а ядерна програма продовжує розвиватися.
Що робить «божевільний»? Завдає повторних ударів або робить усе можливе, щоб упевнитися у виконанні цілі. Що робить Трамп? Свариться з Ізраїлем та Іраном за те, що ті не дотримуються перемир’я, нібито укладеного ним. Чому свариться? Тому що це підриває його шлях до Нобелівської премії миру — хоча справжня премія мала би дістатися тому, хто зупинив війну до її початку. Але Трамп не був готовий іти на це, бо не хотів виглядати слабким.
Трамп не вірить, що Китай можна «вбудувати» в систему, як це намагалися зробити його попередники. Його мета — економічно й технологічно стримати Пекін, розірвати ланцюги залежності, зробити Захід менш вразливим до китайського експорту, а Китай — менш конкурентоспроможним. Звідси — тарифні війни, санкції на чипи, тиск на союзників (зокрема Тайвань, Японію, Південну Корею), мілітаризація регіону через AUKUS, QUAD і нарощування військової присутності в Південно-Китайському морі.
Це — холодна війна нового типу, в якій США намагаються створити економічне кільце стримування довкола Пекіна. Лунають постійні пасивні погрози на кшталт: «Сі мене поважає, адже він знає, на що я здатний». Треба ж дотримуватись своєї стратегії.
Поважає? Можливо. Боїться? Не схоже.
Переходимо до тарифної парадигми, де взаємні мита з боку Китаю чітко показали, що Сі готовий відповідати агресією на агресію. Непередбачуваність Трампа зводиться до: «помножте тарифи на два, раз вони такі». Недотримання Китаєм (за словами США) умов попередніх домовленостей щодо ліцензій на рідкоземельні метали також доводить: страху перед Трампом у Пекіна немає. Обидві сторони розуміють, хто від кого насправді залежить, у кого карти, а в кого “UNO”.
Саме ця стратегічна ставка на стримування Китаю пояснює прагнення Трампа «витягти» росію з орбіти КНР. Із 2014 року рф дедалі більше економічно й політично прив’язана до Китаю, і Трамп це прекрасно розуміє. Тому його дивна м’якість у питанні України — це не лише ізоляціонізм чи байдужість до євроатлантичної безпеки, а частина розрахунку: дати путіну «підсолоджувач» у вигляді поступок, аби послабити російсько-китайську вісь.
І тут усе дуже просто: президент малої країни, яка «невинна в конфлікті», просить підтримку, засудження агресії й чіткі дії для завершення війни. І водночас президент величезного потенційного противника, який у разі об’єднання з Китаєм стане майже непереможним, просить просто закрити очі на те, що він робить, і не втручатися. Вибір очевидний — чи не так?
Звідси демонстративна неповага до Зеленського, небажання нарощувати військову допомогу, вічні телефонні «воркотання» з путіним. Трамп не проти замороженого конфлікту в Україні — навпаки, він бачить у ньому інструмент торгу з рф, щоб відтягнути її від Китаю.
Проте ця ставка ризикована. По-перше, путін ніколи повністю не покине Китай, бо саме балансування між Китаєм і США забезпечує йому максимальний простір для маневру. По-друге, демонстративна зневага Трампа до України й НАТО руйнує довіру до США як союзника, деморалізує партнерів і підриває здатність Америки формувати коаліції в майбутньому — зокрема проти самого Китаю.
Причина знову ж таки — в особистому. Так, ціль тут всеамериканська, а не персональна, проте Трамп має слабкість, яку знають усі — і всі використовують. Його улюблений New York Post звертається до нього з маніпуляцією: «Пане президенте, рф вас водить за ніс». Трамп із серйозним обличчям каже репортерам, що «відчуває», що з росією щось станеться… Дзвонить путіну й повертається з критикою Зеленського.
Цілі тиску на Китай — чіткі. Присутня стратегія. Але головний інструмент реалізації — сам Трамп — валиться від першого подиху вітру, коли «непередбачуваний і готовий на все» чує з усіх боків, що його водять за ніс.
Щоб уникнути кризи, він пропонує просту ідею: скоротити дефіцит бюджету до 3% ВВП, використовуючи три важелі — зменшення видатків, підвищення податків і зниження реальних відсоткових ставок. Йдеться не про деталі, а про головну мету: зупинити боргову спіраль і стабілізувати фінанси. У разі, якщо політики не зможуть домовитися, має автоматично запускатися резервний план: пропорційне скорочення всіх видатків і підвищення всіх податків на кілька відсотків.
Зволікання коштуватиме дорого. Якщо нічого не зробити, США втратять довіру інвесторів, статус резервної валюти, і світ почне будувати фінансову систему без Америки. Шанс стабілізуватися ще є, але він стрімко зникає.
Чи розуміє це все Трамп? Прекрасно розуміє. Чи діє він у цьому напрямку? Частково. Причина? Він сам.
Проблема полягає в тому, що американський народ навряд чи масово усвідомлює потребу таких дій, і навіть якщо так — точно не готовий платити ціну, необхідну для реалізації плану.
Щодо відсоткових ставок питань немає: негативу від їх зниження для американського суспільства буде небагато.
А от скорочення державних витрат означатиме обмеження фінансування оборони, освіти, медицини та інфраструктури. Якщо зміни зачеплять обов’язкові програми, як-от пенсії, Medicare чи Medicaid — це боляче вдарить по літніх людях і малозабезпечених. Виплати можуть бути заморожені або зменшені, пенсійний вік підвищений, доступ до пільг обмежений. Громадяни сприймуть це як втрату того, що вважали гарантованим, і реакція буде різко негативною.
Підвищення податків, навіть незначне, викличе схожий ефект. Зросте фіскальний тиск на середній клас, бізнес та інвесторів, що може зменшити споживання і негативно позначитися на економіці. Люди сприймуть це не як необхідний крок, а як покарання за помилки уряду. Це створює ризик протестів і підсилює риторику проти «фіскального насильства». У короткостроковій перспективі жоден із заходів не матиме популярності, хоч і може стабілізувати ситуацію в довгостроковій.
Чи готовий Трамп іти на все це заради довгострокового покращення фіскальної ситуації в США? Відповідь ми вже побачили — це беззаперечне "ні". Жертвувати своїм ім’ям заради блага Америки він не готовий.
На що готовий? One Big Beautiful Bill Act.
Закон передбачає постійне продовження податкових пільг 2017 року, тимчасове звільнення від оподаткування чайових і понаднормових, зростання лімітів для відрахувань на місцеві податки. Це зменшує доходи бюджету. Одночасно скорочуються витрати на Medicaid і SNAP — понад $1 трлн, що призведе до втрати доступу до програм для 15 млн осіб. Видатки на оборону та контроль кордону, навпаки, збільшуються. Тут теж своєрідний егоїзм: між тим, що Даліо класифікує як «необхідне» (витрати на страхування), і «можливе під скорочення» (оборона), Трамп робить усе навпаки.
Дефіцит за 10 років очікувано зросте на $3,4 трлн. Компенсацію адміністрація планує отримати за рахунок зростання економіки й тарифів, але навіть найвищі оцінки надходжень (CBO — $2,8 трлн) не перекривають витрат.
Тобто тарифи, які мали б працювати у зв’язці з нижчими податками та меншими видатками задля однієї благородної мети, у реальності використовуються як спроба перекрити всі витрати, які принесе OBBBA, за допомогою мит. Ставка на те, що ВВП зростатиме швидше й призведе до співвідношення дефіциту 3% до ВВП, також сумнівна.
За оцінками Morgan Stanley, заходи OBBBA підштовхнуть зростання ВВП у 2026 році, але вже з 2028-го почнуть гальмувати економіку. У середньому за 10 років ефект буде негативним (близько -0,4% ВВП).
Виконання передвиборчої обіцянки Трампа у вигляді зниження податків коштує йому дорого, але має бути добре сприйняте його базовим електоратом. Нижчі ставки та короткостроковий приріст ВВП проблеми не вирішать, але трамповий індикатор економіки — фондові ринки — відреагує позитивно.
Тарифи — інструмент, яким він маскує справжню вартість цієї політики. Формально вони мають компенсувати втрати бюджету, але фактично це прихований податок на споживача, який покриває частину витрат через дорожчі імпортні товари.
У підсумку — благородна ціль, до якої Трамп не прагне, тому що його персоні це наразі не принесе жодної вигоди з точки зору американського споживача. А якщо ви думаєте, що він цього не розуміє, нагадаю, що він неодноразово використовував уже забуту вами “непередбачуваність”, заявляючи, що якщо OBBBA (зі зниженням податків) не буде ухвалено, він підвищить податки на 68%. Абсурдно звучить, але логіка чітка: якби OBBBA не прийняли, можливо, Трамп і пішов би шляхом, який описував Даліо. Але, на жаль…
У підсумку Трамп непрогнозований, але головне — він не виглядає небезпечним. Його репутація не працює як інструмент впливу. Така поведінка не викликає страху, оскільки в ній бракує потенціалу до серйозної шкоди. Водночас вона не створює й довіри — партнери не можуть покладатися на домовленості навіть тоді, коли ті вигідні самому лідерові. Як наслідок, замість обережності з’являється зневага: опоненти не бояться, а радше намагаються перечекати, обійти або використати слабкості такого гравця.
На практиці це означає, що у стримуванні твої червоні лінії не сприймаються серйозно; у примусі — вимоги ігноруються через відсутність реального ризику; у союзах — партнери не вкладаються глибоко й шукають стабільніші альтернативи. Така репутація не дає важелів ані для тиску, ані для співпраці.
Прогнозована небезпека змушує рахуватися з твоїми погрозами. Натомість непрогнозованість без загрози робить тебе просто шумом у системі — подразником, дії якого неприємні, але не страшні, а тому не змінюють поведінки інших.
Цю динаміку ще більше ускладнює глибинний психологічний чинник: різко негативна реакція Трампа на будь-яку критику та постійне прагнення не виглядати слабким. Це створює ситуацію, коли навіть стратегічно обґрунтовані компроміси чи кроки назад (які могли б реалізувати благородні або прагматичні плани) блокуються не через їхню суть, а через страх втратити обличчя.
Є цілі, є план — але, схоже, Трамп не здатен виграти цю гру.
Якщо дивитися з парадигми активного спостерігача за ринком, мета якого будувати можливі сценарії розвитку подій і відповідні плани дій, то з моменту інавгурації Трампа він став великою перепоною в якісному виконанні цих завдань. Будьмо відверті: ринки стали надто залежними від того, що робить Трамп. Якщо на початку його терміну кожен твіт, погроза чи обіцянка ставали драйверами руху, то зараз ринки хоч і втратили таку чутливість до кожного слова, проте дії Трампа все ще визначають ринкові наративи й ускладнюють нам роботу, якщо ми не розуміємо, на підставі яких переконань приймаються найбільші політичні рішення у світі. Все впирається в його стиль досягнення поставлених перед ним завдань. Те, що збиває всіх із пантелику, — це чітка стратегія. Проте питання в тому — чи працює вона?
Перш ніж перейти до поставлених перед Трампом цілей, хочеться відзначити його стратегію досягнення цих цілей — the Madman Theory.
Ідея, що удавана неадекватність може бути стратегічною перевагою, має давнє коріння. Ще Макіавеллі 1517 року писав, що «іноді корисно симулювати божевілля». Але справжня концептуалізація з’явилася в добу ядерного стримування. У 1959 році Деніел Еллсберґ сформулював тезу: якщо супротивник вірить, що лідер здатен на “самогубні” кроки — це може змусити його поступитися.
У XXI столітті найповніший аналіз цієї ідеї запропонувала політологиня та колишня аналітикиня розвідки США Розанн МакМанус. У книзі Madman Theory: The Causes and Effects of Reputations for Madness in International Politics вона сформулювала чітке визначення "божевілля" як стратегічного інструменту в міжнародній політиці. Її головний внесок — класифікація типів “божевілля” за двома осями: раціональність та контекст.
- Якщо лідер мислить раціонально, але має екстремальні цілі — це один тип.
- Якщо його вважають нераціональним у діях — це інший.
- Крім того, поведінка може бути ситуативною (лише в конкретних конфліктах) або диспозиційною (постійною, незалежно від ситуації).
- Гітлер — ситуативно раціональний з екстремальними цілями.
- Хрущов — ситуативно нераціональний.
- Саддам Хусейн і Каддафі — приклади диспозиційного божевілля.
І тут з’являється Трамп. З початку його другого терміну стратегія “божевільного” стала не епізодичною, а системною: вона проявилася в торговельних війнах, загостреннях на Близькому Сході, випадах проти України, а також у внутрішній політиці (“А я можу призначити себе на посаду голови ФРС?”). Репутація “я можу зробити все” стала основою його стилю управління.
а типологією МакМанус Трамп — найбільш наближений до диспозиційного відхилення від раціональності. Його сприймали як непередбачуваного не лише в окремих конфліктах, а в усьому — від зовнішньої політики до призначень, законопроєктів і кризових рішень. І це, згідно з дослідженням, не додає впливу, а знижує довіру до будь-яких сигналів, вимог чи домовленостей. Проте я вважаю, що він не підпадає під жоден із запропонованих чотирьох класів, і далі аргументуватиму чому.
Війни
На мою думку, перша його ціль була озвучена ним самим — і багато хто сприйняв це як жарт: «Премія миру». При будь-якій нагоді Трамп нагадував, що він — миротворець. Тобто це та асоціація, яку він прагне закріпити за собою, коли його роки минуть. Ви ж не думали, що все, що він робить, — задля чогось матеріального? Впевнений, що мета — вписати себе в ряд із Лінкольном, Вашингтоном і Рузвельтом.А тепер — які дії вживаються, коли йдеться про миротворчість? Це чудово описує Аарон Девід Міллер, старший науковий співробітник Carnegie Endowment і колишній радник Держдепу США: відсутність системної стратегії, заміненої ситуативними реакціями та обрахунками іміджу.
Попри те, що Трамп спочатку не прагнув великого конфлікту на Близькому Сході (миротворець, як не як), — він не зміг (чи не захотів) зупинити втягування США у війну між Ізраїлем та Іраном. Коли стало зрозуміло, що Ізраїль розпочне операцію незалежно від позиції США, у нього була змога бодай вимагати затягування удару, скориставшись політичним простором, який він мав. Однак Трамп цього не зробив — і надав Ізраїлю як військову підтримку, так і публічну легітимацію.
Згадаємо madman theory, згідно з якою він міг використати всі наявні в арсеналі погрози для Нетаньягу, аби зупинити його від зриву на той момент чинних ядерних переговорів між США та Іраном. Варіантів два: або його погрози не сприйняли всерйоз, що підриває дієвість ключового інструменту його стратегії, або погроз не було, що підриває його імідж миротворця.
На відміну від інших президентів, які дотримувалися негласного правила «жодної публічної розбіжності з Ізраїлем», Трамп неодноразово діяв самостійно: вступав у діалог із ХАМАС, укладав угоди з хуситами, скасовував санкції проти Сирії, і все це без попередження Ізраїлю. Проте коли постало питання стримати Нетаньягу в питанні Ірану, він виявився неспроможним зробити навіть найменше — попросити паузу. І не через брак важелів, а через страх виглядати слабким, відзначає Міллер.
Для Трампа головним критерієм рішень залишається не стратегічна доцільність, а враження: чи не обвели мене навколо пальця? чи виглядаю я достатньо рішучим?
Така логіка дій призвела до того, що Сполучені Штати, фактично без чіткої мети, втягнулися у конфлікт. Після початку ізраїльських атак Трамп швидко перейшов до прямої підтримки: публічно пригрозив Ірану, почав обговорювати можливість удару по Fordow — об’єкту, який здатне знищити лише американське озброєння. Удар відбувся, рішучість Трампа була продемонстрована, важливий момент у madman theory, згідно з якою тебе судять за минулими діями.
Проте з доказів зниження збагаченого урану — лише пости Трампа в Truth Social. Усі провідні журнали з посиланням на розвідки різних країн відзначають, що уран не було знищено, а ядерна програма продовжує розвиватися.
Що робить «божевільний»? Завдає повторних ударів або робить усе можливе, щоб упевнитися у виконанні цілі. Що робить Трамп? Свариться з Ізраїлем та Іраном за те, що ті не дотримуються перемир’я, нібито укладеного ним. Чому свариться? Тому що це підриває його шлях до Нобелівської премії миру — хоча справжня премія мала би дістатися тому, хто зупинив війну до її початку. Але Трамп не був готовий іти на це, бо не хотів виглядати слабким.
Китай
У випадку з Китаєм ціль Трампа — не особиста. У нього є чіткий посил: America First і MAGA — ідеологічний фундамент для збереження американської гегемонії в умовах, коли глобальна багатополярність стає фактом. У центрі його стратегії — уповільнення зростання Китаю як головного геополітичного суперника. Саме тому його підхід до Китаю не ситуативний, а системний — на відміну від інших напрямів, де домінує імпульсивність і особиста логіка «угодника».Трамп не вірить, що Китай можна «вбудувати» в систему, як це намагалися зробити його попередники. Його мета — економічно й технологічно стримати Пекін, розірвати ланцюги залежності, зробити Захід менш вразливим до китайського експорту, а Китай — менш конкурентоспроможним. Звідси — тарифні війни, санкції на чипи, тиск на союзників (зокрема Тайвань, Японію, Південну Корею), мілітаризація регіону через AUKUS, QUAD і нарощування військової присутності в Південно-Китайському морі.
Це — холодна війна нового типу, в якій США намагаються створити економічне кільце стримування довкола Пекіна. Лунають постійні пасивні погрози на кшталт: «Сі мене поважає, адже він знає, на що я здатний». Треба ж дотримуватись своєї стратегії.
Поважає? Можливо. Боїться? Не схоже.
Переходимо до тарифної парадигми, де взаємні мита з боку Китаю чітко показали, що Сі готовий відповідати агресією на агресію. Непередбачуваність Трампа зводиться до: «помножте тарифи на два, раз вони такі». Недотримання Китаєм (за словами США) умов попередніх домовленостей щодо ліцензій на рідкоземельні метали також доводить: страху перед Трампом у Пекіна немає. Обидві сторони розуміють, хто від кого насправді залежить, у кого карти, а в кого “UNO”.
Саме ця стратегічна ставка на стримування Китаю пояснює прагнення Трампа «витягти» росію з орбіти КНР. Із 2014 року рф дедалі більше економічно й політично прив’язана до Китаю, і Трамп це прекрасно розуміє. Тому його дивна м’якість у питанні України — це не лише ізоляціонізм чи байдужість до євроатлантичної безпеки, а частина розрахунку: дати путіну «підсолоджувач» у вигляді поступок, аби послабити російсько-китайську вісь.
І тут усе дуже просто: президент малої країни, яка «невинна в конфлікті», просить підтримку, засудження агресії й чіткі дії для завершення війни. І водночас президент величезного потенційного противника, який у разі об’єднання з Китаєм стане майже непереможним, просить просто закрити очі на те, що він робить, і не втручатися. Вибір очевидний — чи не так?
Звідси демонстративна неповага до Зеленського, небажання нарощувати військову допомогу, вічні телефонні «воркотання» з путіним. Трамп не проти замороженого конфлікту в Україні — навпаки, він бачить у ньому інструмент торгу з рф, щоб відтягнути її від Китаю.
Проте ця ставка ризикована. По-перше, путін ніколи повністю не покине Китай, бо саме балансування між Китаєм і США забезпечує йому максимальний простір для маневру. По-друге, демонстративна зневага Трампа до України й НАТО руйнує довіру до США як союзника, деморалізує партнерів і підриває здатність Америки формувати коаліції в майбутньому — зокрема проти самого Китаю.
Причина знову ж таки — в особистому. Так, ціль тут всеамериканська, а не персональна, проте Трамп має слабкість, яку знають усі — і всі використовують. Його улюблений New York Post звертається до нього з маніпуляцією: «Пане президенте, рф вас водить за ніс». Трамп із серйозним обличчям каже репортерам, що «відчуває», що з росією щось станеться… Дзвонить путіну й повертається з критикою Зеленського.
Цілі тиску на Китай — чіткі. Присутня стратегія. Але головний інструмент реалізації — сам Трамп — валиться від першого подиху вітру, коли «непередбачуваний і готовий на все» чує з усіх боків, що його водять за ніс.
Держборг
Остання, справді благородна ціль — скоротити дефіцит бюджету, щоб підтримувати попит на американські боргові активи, що фактично забезпечує існування США. Як це реалізувати, пояснює Рей Даліо:Щоб уникнути кризи, він пропонує просту ідею: скоротити дефіцит бюджету до 3% ВВП, використовуючи три важелі — зменшення видатків, підвищення податків і зниження реальних відсоткових ставок. Йдеться не про деталі, а про головну мету: зупинити боргову спіраль і стабілізувати фінанси. У разі, якщо політики не зможуть домовитися, має автоматично запускатися резервний план: пропорційне скорочення всіх видатків і підвищення всіх податків на кілька відсотків.
Зволікання коштуватиме дорого. Якщо нічого не зробити, США втратять довіру інвесторів, статус резервної валюти, і світ почне будувати фінансову систему без Америки. Шанс стабілізуватися ще є, але він стрімко зникає.
Чи розуміє це все Трамп? Прекрасно розуміє. Чи діє він у цьому напрямку? Частково. Причина? Він сам.
Проблема полягає в тому, що американський народ навряд чи масово усвідомлює потребу таких дій, і навіть якщо так — точно не готовий платити ціну, необхідну для реалізації плану.
Щодо відсоткових ставок питань немає: негативу від їх зниження для американського суспільства буде небагато.
А от скорочення державних витрат означатиме обмеження фінансування оборони, освіти, медицини та інфраструктури. Якщо зміни зачеплять обов’язкові програми, як-от пенсії, Medicare чи Medicaid — це боляче вдарить по літніх людях і малозабезпечених. Виплати можуть бути заморожені або зменшені, пенсійний вік підвищений, доступ до пільг обмежений. Громадяни сприймуть це як втрату того, що вважали гарантованим, і реакція буде різко негативною.
Підвищення податків, навіть незначне, викличе схожий ефект. Зросте фіскальний тиск на середній клас, бізнес та інвесторів, що може зменшити споживання і негативно позначитися на економіці. Люди сприймуть це не як необхідний крок, а як покарання за помилки уряду. Це створює ризик протестів і підсилює риторику проти «фіскального насильства». У короткостроковій перспективі жоден із заходів не матиме популярності, хоч і може стабілізувати ситуацію в довгостроковій.
Чи готовий Трамп іти на все це заради довгострокового покращення фіскальної ситуації в США? Відповідь ми вже побачили — це беззаперечне "ні". Жертвувати своїм ім’ям заради блага Америки він не готовий.
На що готовий? One Big Beautiful Bill Act.
Закон передбачає постійне продовження податкових пільг 2017 року, тимчасове звільнення від оподаткування чайових і понаднормових, зростання лімітів для відрахувань на місцеві податки. Це зменшує доходи бюджету. Одночасно скорочуються витрати на Medicaid і SNAP — понад $1 трлн, що призведе до втрати доступу до програм для 15 млн осіб. Видатки на оборону та контроль кордону, навпаки, збільшуються. Тут теж своєрідний егоїзм: між тим, що Даліо класифікує як «необхідне» (витрати на страхування), і «можливе під скорочення» (оборона), Трамп робить усе навпаки.
Дефіцит за 10 років очікувано зросте на $3,4 трлн. Компенсацію адміністрація планує отримати за рахунок зростання економіки й тарифів, але навіть найвищі оцінки надходжень (CBO — $2,8 трлн) не перекривають витрат.
Тобто тарифи, які мали б працювати у зв’язці з нижчими податками та меншими видатками задля однієї благородної мети, у реальності використовуються як спроба перекрити всі витрати, які принесе OBBBA, за допомогою мит. Ставка на те, що ВВП зростатиме швидше й призведе до співвідношення дефіциту 3% до ВВП, також сумнівна.
За оцінками Morgan Stanley, заходи OBBBA підштовхнуть зростання ВВП у 2026 році, але вже з 2028-го почнуть гальмувати економіку. У середньому за 10 років ефект буде негативним (близько -0,4% ВВП).
Виконання передвиборчої обіцянки Трампа у вигляді зниження податків коштує йому дорого, але має бути добре сприйняте його базовим електоратом. Нижчі ставки та короткостроковий приріст ВВП проблеми не вирішать, але трамповий індикатор економіки — фондові ринки — відреагує позитивно.
Тарифи — інструмент, яким він маскує справжню вартість цієї політики. Формально вони мають компенсувати втрати бюджету, але фактично це прихований податок на споживача, який покриває частину витрат через дорожчі імпортні товари.
У підсумку — благородна ціль, до якої Трамп не прагне, тому що його персоні це наразі не принесе жодної вигоди з точки зору американського споживача. А якщо ви думаєте, що він цього не розуміє, нагадаю, що він неодноразово використовував уже забуту вами “непередбачуваність”, заявляючи, що якщо OBBBA (зі зниженням податків) не буде ухвалено, він підвищить податки на 68%. Абсурдно звучить, але логіка чітка: якби OBBBA не прийняли, можливо, Трамп і пішов би шляхом, який описував Даліо. Але, на жаль…
У підсумку Трамп непрогнозований, але головне — він не виглядає небезпечним. Його репутація не працює як інструмент впливу. Така поведінка не викликає страху, оскільки в ній бракує потенціалу до серйозної шкоди. Водночас вона не створює й довіри — партнери не можуть покладатися на домовленості навіть тоді, коли ті вигідні самому лідерові. Як наслідок, замість обережності з’являється зневага: опоненти не бояться, а радше намагаються перечекати, обійти або використати слабкості такого гравця.
На практиці це означає, що у стримуванні твої червоні лінії не сприймаються серйозно; у примусі — вимоги ігноруються через відсутність реального ризику; у союзах — партнери не вкладаються глибоко й шукають стабільніші альтернативи. Така репутація не дає важелів ані для тиску, ані для співпраці.
Прогнозована небезпека змушує рахуватися з твоїми погрозами. Натомість непрогнозованість без загрози робить тебе просто шумом у системі — подразником, дії якого неприємні, але не страшні, а тому не змінюють поведінки інших.
Цю динаміку ще більше ускладнює глибинний психологічний чинник: різко негативна реакція Трампа на будь-яку критику та постійне прагнення не виглядати слабким. Це створює ситуацію, коли навіть стратегічно обґрунтовані компроміси чи кроки назад (які могли б реалізувати благородні або прагматичні плани) блокуються не через їхню суть, а через страх втратити обличчя.
Є цілі, є план — але, схоже, Трамп не здатен виграти цю гру.
