RanGe_LoveR
Пользователь
Черговий блог навколо особистості. Цього разу це вже не Федерер чи Гарлінгхауз, а менш відома людина, хоча й достатньо публічна. Це колишній професійний трейдер Сitigroup, британець Гері Стівенсон, який заробив мільйонні статки на ринках, а наразі веде власний YouTube канал про економіку із суттєвим соціально-політичним підтекстом. Я міг уявити, що писатиму у нашому блозі про що завгодно, але точно не про соціальні нерівності та способи урівняти бідних та багатих. Взагалі-то у мене прокапіталістичні погляди, де на традиційній шкалі колективісти-індивідуалісти я виявлюсь точно не колективістом і буду крапкою десь в районі ліберального консерватизму. Деякі моменти стосовно соціуму відрізнятимуться, але глобально з точки зору ринків це буде найбільш точна характеристика балансу інтереси держави - інтереси людини із схильністю до laissez faire та пріоритету індивідуальних економічних свобод, з можливістю мінімальної підтримки з боку держави певних верств, але без урівняловки. Коротше кажучи, до “лівих” мене точно не зможе записати ніхто, моя політика завжди неодмінно будувалась би навколо фокусу із підтримки роботодавців, а не робітників. Я точно обстоював би вільний ринок із мінімальним втручанням держави, так само як і свободу преси. До речі, поруч із ліберальним консерватизмом (який мені ближчий комплексно, з урахуванням поглядів на індивід та соціум) може опинитися частково і консервативний лібералізм (з точки зору ринків). Він вже буде трохи більше підтримувати втручання держави в ринки, а яскравим прикладом аби описати відмінність між двома течіями тут будуть слугувати свіжі тарифи від Трампа. Якщо опустити усі інші компоненти політики умовних демократів та республіканців, лейбористів та консерваторів і тд, то я б обстоював економічні реформи в обох кейсах других та політику вільного ринку із фокусом на індивід та бізнес, а не державу і соціум загалом. Це робить цю публікацію ще більш цікавою, адже “вік живи - вік учись” і ніколи не кажи “ніколи”. Світ і суспільство змушують нас постійно робити контроверсійні вибори “або-або”: чи підтримуєш Президента - скажи “так” чи “ні”, чи гарна ось ця людина, чи грамотною буде інвестиція ось в цю компанію і тд. Нам не дають можливості висловити аргументи, які розкривали б окремі аспекти, вимагаючи прирахувати себе до “табору”. Нас фактично змусили поділити усе на біле та чорне, хоча у кожного лишається своя правда і своя аргументація власної істини. І у пошуках аргументації, як і у пошуку наративів для торгівлі, доводиться працювати з великою кількістю інформації, яка може дати контроверсійні аргументи, які треба зважити. Ось саме така аргументація боротьби із класовою нерівністю мені трапилася у Стівенсона. Вона про ринки і заслуговує на увагу у нашому Blog. Let’s go!
У чому його ідея? Гері акцентує на неспроможності сучасних молодих людей, що наповнюють ринок праці, дозволити собі власне житло та супутньо комфортний рівень життя через концентрацію ресурсів в руках багатіїв, які не використовують їх, а лише накопичують. Спочатку звучить як чергова комуністична маячня, проте насправді проблема серйозніша і вона криється саме у ринках, які цьому сприяють. Фактично кеш-флоу, що генерується активами (які мають заможні люди), утворює більшу ймовірність того, що будь-який актив, який утвориться (акції чи комітменти у нових стартапах, нерухомість, видобуте золото і тд) потрапить до рук тих, хто має капітал. І знаєте що? Це нормально. Гроші роблять гроші, і з цим погоджується навіть Стівенсон, але окрім економічного аспекту такого стану речей, де йде обмін наявними в економіці цінностями, існує ще питання стимулювання ринків. Ключова проблема на думку Гері - нецільове стимулювання. У приклад він ставить covid. Тоді фактично багато бізнесів зупинилися, а уряд надрукував гроші, аби підтримати людей. Люди фактично витратили їх на нерухомість та послуги і товари великих корпорацій. Отже, бенефіціарами стали багатії, що володіють активами. Але і тут я вважаю це нормальним, бо вони вклали капітал свого часу, а капітал - це ключовий економічний ресурс для відтворення товарів та послуг, задля оцінки вартості і доходу від нього і існують взагалі гроші, аби сприяти обміну та надавати зрозумілого еквіваленту факторам виробництва. На цьому моменті я все більше почав ігнорувати його тези, адже вони здалися мені занадто наївними, як для людини, що професійно трейдила макро 10 років. Але проблема полягала не в осіданні цього кеш флоу, а його подальшому використанні. Фактично ті гроші, які надрукували уряди, почали просто лежати без діла на рахунках цих людей. А ось це дуже погано! Не існує нічого гіршого для економіки, аніж гроші, які не трансформуються у позиковий та інвестиційний капітал. Відсутність мобілізації заощаджень вбиває ринки і усе фінансування, а разом з цим і бізнес, від великого до малого. Без бізнесу економіки немає. Period.
Так от що стосовно використання капіталу. Зазвичай цей капітал витрачається на люксовий лайфстайл, подорожі, автомобілі, ресторани і тд, від чого профітує велика кількість підприємств та працівників. Але у пандемію вони всі сіли вдома і ці гроші не пішли далі, залишившись у них. Утворилася реальність, де замість споживання кошти осіли в активах, адже люди з грошима знають, що живий кеш - це злочин, а тим паче, коли уряди його друкують. Водночас люди без активів залишились на своєму рівні і прірва соціальної нерівності стала більшою. Подальша логіка - ефект доміно, з кожним роком активи акумулюються в тих, хто має капітал, який генерує кеш флоу, а люди, які лише споживають на свій прибуток і не мають процесу накопичення активів, обмежуються тим, що забезпечують кеш флоу для когось (плата за іпотеку чи оренду майна або перекриття експрес позики - яскравий приклад). І тут постає ключове питання - чи має держава втрутитися та підтримати їх? Ну логічно, що так, адже з кожним десятиліттям люди стають дедалі більше відстороненими від можливості банально мати навіть своє житло чи автівку не у лізинг.
Тут можна навести купу моделей сучасного соціалізму типу скандинавських країн, де економічна система забезпечує спосіб розподілення багатств, але краще говорити глобально. Що і робить Стівенсон (хоча розглядає на прикладі Британії) у своєму блозі та на публічних виступах. Кожен раз, коли держава втручається, кінцевими бенефіціарами цих коштів все одно стають власники активів, тобто заможні люди. Цільові витрати із підтримки незахищених верств населення за можливості відстеження цієї умовної платіжної одиниці закінчують свій вояж на рахунку заможної людини, яка…використовує їх, аби акумулювати активи. Таким чином і утворюється реальність, де кожного року все більша концентрація світового багатства зосереджена в руках меншої кількості людей. Тут хтось може заперечити, згадавши скільки криптомільйонерів та біг-брейнерів типу інвесторів у перформ Tesla чи Nvidia утворилося протягом минулого циклу на фондовому ринку, але пропорційно більша кількість людей, що зосередила капітали у тій же крипті, втратила їх, отже за цього розподілу концентрація активів у руках меншої кількості людей збільшилася, навіть попри те, що Ви знаєте людей, які сформували generational wealth на таких кейсах та інвестиційних можливостях. Майбутнє такого сценарію - формування ще більшої прірви та подальша концентрація активів в руках ще меншої кількості заможних людей. Драйвери зрозумілі - сьогоднішній робітник в середньому викладе значну частку за оренду чи іпотеку, а до цього з нього здеруть податки.
І ось тут Стівенсон будує власну модель, яка притаманна саме активним “лівакам”, проте може бути актуальною навіть в рядах індивідуалістів. Він не каже забрати активи, він розкриває питання того, як заможні люди беруть позики “проти” своїх активів, уникаючи податків, як вони використовують податкову оптимізацію у той момент, коли звичайного працівника оподатковують по повній. Коротше кажучи, ефективне податкове навантаження на людей є непропорційним саме через те, що оподатковують роботу, а не статки. І мова не про ось ці податки на розкіш або землю і тд, питання полягає в тому, що рівні умови оподаткування викликають дисбаланс, де в теорії у заможної людини скоротили ефект складного відсотка та можливість акумулювати активи, які генеруватимуть кеш флоу, на 10%, а у простого працівника - на усі 40% (мова не про номінальну ставку податку, а фізичну можливість заощаджень, які здатні трансформуватися у генеруючі прибуток чи приріст капіталу активи). Стівенсон та прихильники цієї концепції пропонують прогресивні податки для HNWI з вотермаркою у певні суми (умовно 10 млн $ чи 30 млн $), де саме цей ефект скоротить можливість накопичення нових активів та утворить більш конкурентне середовище для зосередження капіталів учасниками економіки. Важливий момент: це податок не на прибуток, а саме на капітал. Саме через складність дослідження потенційного успіху такої концепції для сучасного суспільства мені захотілося висвітлити цю проблему у блозі, тому перейду до власних коментарів, якими є бажання поділитися із нашими читачами!
По-перше, я не економіст. Звісно, досліджуючи фактори ціноутворення, доводиться поринати в економічні процеси, але є люди, які присвячують себе саме вивченню цих питань. Такою тезою на початку я в жодному випадку не хочу зняти з себе відповідальність за некоректні тези з наукової точки зору (даний текст пишеться без консультації із профільними джерелами, виключно з власних думок). Так от, захищаючи позицію ринкового оглядача/аналітика чи людини, що займається розбудовою профільного ЗМІ у цій сфері, я можу сказати, що вільний ринок має формувати прозорі правила гри для всіх, де немає преференцій, а стартовий чи наявний капітал, що дозволяє генерувати прибутки у вигляді прибутків, дивідендів чи просто приросту капіталу, повністю визначає роль людини на ринку (вона прийшла сюди за капіталом з ідеєю чи з капіталом за ідею). В обох випадках вона допомагає ринку функціонувати і тут будь-кого, хто примножує та акумулює капітал задля примноження статків без споживання, не можна звинуватити. Дайте собі логічну відповідь: Ви ж не будете витрачати 10 мільярдів, коли Вам для закриття побутових потреб і усього, про що Ви мріяли, треба 50 мільйонів? Далі гроші просто роблять гроші або щось створюють, нові активи. З ринковою історією закінчили. Переходимо у суспільно-політичну! Якби мене спитали де справедливість: у єдиній ставці податку для всіх (умовна десятина від бідного до багатого) чи у схемі прогресивного оподаткування, де ставка залежить від обсягу прибутків, то я б захищав інтереси заможних людей, адже змусити їх сплачувати 50%, коли хтось платить 20% - це у великій кількості випадків те, що називають “податок на успіх”. Наступне питання - чи підтримую я в такому випадку податок на нереалізований приріст капіталу? Умовно, придбав акцію, навіть якщо не продаєш, а вона зросла за звітний рік, то сплати прибуток. Відповідь: категорично ні. Сплата податку має відбуватися після реалізації інвестиційного прибутку, а такі речі не мають руйнувати магію складного відсотка, адже для когось цей актив - це інвестиція, а для іншої сторони - залучений капітал (навіть за обігу на вторинному ринку). Інвестор виконав позитивну роль для ринків і не має страждати та обмежувати прибутки через такі положення податкового законодавства.
А ось щодо колатералу (коли гроші позичають під заставу цих акцій, де вони довгостроково зростають, а потім борг перекривається новою позикою, де людина фактично живе за кеш, який не реалізувала) - тут я б точно підтримав ідею уникнення цих “схем”, де за погашення первинної позики варто платити за реалізацію прибутку. Дуже контроверсійна позиція, але захищаючи бізнес, не варто забувати про державу, яка надає бізнесу можливості для роботи та не дораховується цих надходжень через перекриття людиною власних побутових витрат за рахунок коштів від кругової позики. А тепер найцікавіше - чи варто змушувати людину платити цей самий податок на статок в рамках цієї концепції? Одні кажуть, що це формуватиме відтік капіталу з економіки та зниження інвестиційного клімату, інші - що це вирішує питання збалансування цієї нерівності та викликає відповідальність за утримання тих самих активів. Я спробую відповісти так, аби пояснити чому саме Стівенсон та його тези отримали нагоду стати темою цього блогу і в той же момент чому такий підхід я вважаю утопічним. У пострадянських країнах (про які мова у Гері не йде) прийнято вважати, що капітал масштабу HNWI людина може сформувати за рахунок розкрадання державного майна (так часто називають ранні приватизації, з чим я також не зовсім погоджуюсь), криміналу, шахрайства, інфоциганства та корупції. Саме тому в суспільстві формується запит на боротьбу із подібними персонажами за будь-яку ціну. Будь-яка людина, що будувала свій бізнес у сфері агро, індустрії, технологій, рітейлу, послуг чи будь-якої іншої галузі автоматично вважається такою, що апріорі не могла сформувати такі статки чесним шляхом, проте такі люди є. І тут виникає парадокс: намагаючись боротися із хапугами та злодіями, що нажили багатомільйонні статки, Ви у більшості випадків натрапите на людину, що має біле походження цих статків та не зможете обкласти податками на статки тих, з ким найчастіше асоціюються у Вас ті самі заможні люди.
Другий момент, який вже стосується всіх країн загалом: кожен підприємець, що отримує такі прибутки від власних активів, закриваючі побутові потреби, формує сухий залишок у вигляді заощаджень, які можуть бути використані для масштабування бізнесу чи створення нових напрямів діяльності або фінансування проєктів певних ентузіастів чи тих самих держав через їх борг (можливо і тієї, де він податковий резидент). В будь-якому випадку, це економічна активність, що матиме під собою створення нових робочих місць та формування попиту на товари і послуги інших виробників як проміжної продукції для цього бізнесу та супутніх послуг, необхідних для його становлення та функціонування, а в майбутньому - сплату цим бізнесом податків. Обмежуючи потік подібних надходжень за рахунок таких податків, обмежується автоматично темп такого розвитку подій, від чого втрачає економіка. Тут дехто спитає “то тоді взагалі прибрати усі податки і так прискорити розвиток бізнесу?”. Ні, це функція держави, але нехай ось ці “зайві” гроші, які забираються у HNWI краще потраплять на їх рахунок, аніж у державний бюджет виключно через мої суб’єктивні переконання щодо ефективності управління цим капіталом та його цільового використання з подальшим менеджментом приватним сектором і в противагу державою (я за приватизацію усього). Але зібравши до купи усі аргументи, я хочу підтримати прибічників концепції, яку рухає Стівенсон, однією вкрай важливою тезою: майбутнє збільшення цієї нерівності від цін на нерухомість до невідповідності темпів зростання ринкових мультиплікаторів темпам індексації прибутків громадян різних економік змушуватиме концентрувати СПРОМОЖНІСТЬ людей боротися за право володіти певним активом в руках все меншої групи осіб, це призводитиме до тотальної монополізації великої кількості галузей, де поглинання конкурентів вбиватиме принцип вільного ринку, від чого втрачатиме споживач, що не отримає конкурентних цін та ще більше обмежить свої можливості накопичити заощадження та придбати активи. Як робітник він буде обмежений в контексті оплати праці через монопольне становище роботодавців. То як бути? Спробую викласти свої думки “прекрасної країни мрії”. Вирішувати цю проблему варто скоріше програмами цільового фінансування задля стимулювання зростання прибутків окремих категорій населення, що не відповідають критеріям заможних, проте максимально ефективно формулювали б той самий середній клас, який має бути у здоровій економіці, що здатен накопичити заощадження та придбати активи.
І тут я ніби-то загнав себе у пастку: спочатку вихвалявся, що я ближче до правих, підтримував би роботодавців, а не робітників, а наразі кажу такі демократичні речі, проте мова не про чергову роздачу коштів під виглядом допомоги робочому класу, а цільове стимулювання (увага!) дрібного бізнесу. Це ті підприємці, кого не можна ні в якому разі занести до HNWI, але це роботодавці, які націлені на забезпечення робочими місцями половини тих людей, про яких йде мова. В такому випадку Ви не оподатковуєте успіх за концепцією tax wealth, а стимулюєте зниження його концентрації та розвиток підприємництва, що веде за собою підвищення спроможності та доступу до накопичення активів більшою кількістю осіб. Це саме та проблематика, яку підіймає Гері. За моєю логікою, якщо починати знизу вверх, то великі корпорації, що є працедавцями та утворюють подібні реалії зростання цієї прірви (на кшталт Walmart) втрачатимуть свою монополістичну корпоративну перевагу на диктування умов оплати праці в містах. В такому випадку зростатиме купівельна спроможність та показник personal savings у PCE звичайних робітників, на яких тримаються локальні бізнеси. Звичайно, попит з їх сторони провокуватиме інфляцію, проте існують дві реальності: у першій є надпопит на активи зі сторони багатіїв, який стимулює зростання прірви та віддаляє інших людей від активів, у другій є надпопит на товари та послуги через підвищене споживання. Так от превалювати у другому сценарії має свідомість людей, які замість сухого збільшення споживання мають починати думати про накопичення або створення активів, що генерували б для них прибуток чи приріст капіталу. Ця дельта між їх тодішнім рівнем прибутків та поточним має нівелюватися їх попитом на активи. Держава починається з тебе, з твоєї голови, так само, як і уся система, з якою люди намагаються боротися. Держава має давати інструмент, а не бути панацеєю. Держава у цьому випадку має не спалити сарай сусідові, коли горить твій, а дати тобі можливість мати змогу відбудувати свій. Обкладати непропорційними податками багатіїв - це спосіб задовільнення запиту інших верств населення, що тонуть у борговому навантаженні задля генерування кеш флоу на користь заможних людей, але точно не найуніверсальніший спосіб подолати прірву нерівності.
Ключове питання: а чи не утворить процес формування нового середнього класу (який на думку Стівенсона існував ще 40-50 років тому, а наразі зник) та збільшення кількості потенційних осіб, що відтепер претендують на активи, надпопиту та інфляційного розриву і як наслідок продовження епохи неспроможності гонитви за активами для звичайних людей? Відповідь: він існував і до цього, це природньо, це вільний ринок.
Висновки:
-чи правильно визначив та висвітлив проблему Стівенсон? 100%, про неї варто не просто говорити, а кричати
-чи став я прибічником концепції із назви статті? Ні, але переглянув власні погляди щодо втручання держави в економічне життя
-чи побудував я наратив, слухаючи на фоні Стівенсона годин 15? Неодмінно, на ринок нерухомості очікує бум, а ринкові мультиплікатори фондового ринку і показники інфляції, які нещодавно вважалися зависокими, стануть нормою
-чи рекомендую підписатися та слухати його роздуми? Звичайно, Garys Economics.
У чому його ідея? Гері акцентує на неспроможності сучасних молодих людей, що наповнюють ринок праці, дозволити собі власне житло та супутньо комфортний рівень життя через концентрацію ресурсів в руках багатіїв, які не використовують їх, а лише накопичують. Спочатку звучить як чергова комуністична маячня, проте насправді проблема серйозніша і вона криється саме у ринках, які цьому сприяють. Фактично кеш-флоу, що генерується активами (які мають заможні люди), утворює більшу ймовірність того, що будь-який актив, який утвориться (акції чи комітменти у нових стартапах, нерухомість, видобуте золото і тд) потрапить до рук тих, хто має капітал. І знаєте що? Це нормально. Гроші роблять гроші, і з цим погоджується навіть Стівенсон, але окрім економічного аспекту такого стану речей, де йде обмін наявними в економіці цінностями, існує ще питання стимулювання ринків. Ключова проблема на думку Гері - нецільове стимулювання. У приклад він ставить covid. Тоді фактично багато бізнесів зупинилися, а уряд надрукував гроші, аби підтримати людей. Люди фактично витратили їх на нерухомість та послуги і товари великих корпорацій. Отже, бенефіціарами стали багатії, що володіють активами. Але і тут я вважаю це нормальним, бо вони вклали капітал свого часу, а капітал - це ключовий економічний ресурс для відтворення товарів та послуг, задля оцінки вартості і доходу від нього і існують взагалі гроші, аби сприяти обміну та надавати зрозумілого еквіваленту факторам виробництва. На цьому моменті я все більше почав ігнорувати його тези, адже вони здалися мені занадто наївними, як для людини, що професійно трейдила макро 10 років. Але проблема полягала не в осіданні цього кеш флоу, а його подальшому використанні. Фактично ті гроші, які надрукували уряди, почали просто лежати без діла на рахунках цих людей. А ось це дуже погано! Не існує нічого гіршого для економіки, аніж гроші, які не трансформуються у позиковий та інвестиційний капітал. Відсутність мобілізації заощаджень вбиває ринки і усе фінансування, а разом з цим і бізнес, від великого до малого. Без бізнесу економіки немає. Period.
Так от що стосовно використання капіталу. Зазвичай цей капітал витрачається на люксовий лайфстайл, подорожі, автомобілі, ресторани і тд, від чого профітує велика кількість підприємств та працівників. Але у пандемію вони всі сіли вдома і ці гроші не пішли далі, залишившись у них. Утворилася реальність, де замість споживання кошти осіли в активах, адже люди з грошима знають, що живий кеш - це злочин, а тим паче, коли уряди його друкують. Водночас люди без активів залишились на своєму рівні і прірва соціальної нерівності стала більшою. Подальша логіка - ефект доміно, з кожним роком активи акумулюються в тих, хто має капітал, який генерує кеш флоу, а люди, які лише споживають на свій прибуток і не мають процесу накопичення активів, обмежуються тим, що забезпечують кеш флоу для когось (плата за іпотеку чи оренду майна або перекриття експрес позики - яскравий приклад). І тут постає ключове питання - чи має держава втрутитися та підтримати їх? Ну логічно, що так, адже з кожним десятиліттям люди стають дедалі більше відстороненими від можливості банально мати навіть своє житло чи автівку не у лізинг.
Тут можна навести купу моделей сучасного соціалізму типу скандинавських країн, де економічна система забезпечує спосіб розподілення багатств, але краще говорити глобально. Що і робить Стівенсон (хоча розглядає на прикладі Британії) у своєму блозі та на публічних виступах. Кожен раз, коли держава втручається, кінцевими бенефіціарами цих коштів все одно стають власники активів, тобто заможні люди. Цільові витрати із підтримки незахищених верств населення за можливості відстеження цієї умовної платіжної одиниці закінчують свій вояж на рахунку заможної людини, яка…використовує їх, аби акумулювати активи. Таким чином і утворюється реальність, де кожного року все більша концентрація світового багатства зосереджена в руках меншої кількості людей. Тут хтось може заперечити, згадавши скільки криптомільйонерів та біг-брейнерів типу інвесторів у перформ Tesla чи Nvidia утворилося протягом минулого циклу на фондовому ринку, але пропорційно більша кількість людей, що зосередила капітали у тій же крипті, втратила їх, отже за цього розподілу концентрація активів у руках меншої кількості людей збільшилася, навіть попри те, що Ви знаєте людей, які сформували generational wealth на таких кейсах та інвестиційних можливостях. Майбутнє такого сценарію - формування ще більшої прірви та подальша концентрація активів в руках ще меншої кількості заможних людей. Драйвери зрозумілі - сьогоднішній робітник в середньому викладе значну частку за оренду чи іпотеку, а до цього з нього здеруть податки.
І ось тут Стівенсон будує власну модель, яка притаманна саме активним “лівакам”, проте може бути актуальною навіть в рядах індивідуалістів. Він не каже забрати активи, він розкриває питання того, як заможні люди беруть позики “проти” своїх активів, уникаючи податків, як вони використовують податкову оптимізацію у той момент, коли звичайного працівника оподатковують по повній. Коротше кажучи, ефективне податкове навантаження на людей є непропорційним саме через те, що оподатковують роботу, а не статки. І мова не про ось ці податки на розкіш або землю і тд, питання полягає в тому, що рівні умови оподаткування викликають дисбаланс, де в теорії у заможної людини скоротили ефект складного відсотка та можливість акумулювати активи, які генеруватимуть кеш флоу, на 10%, а у простого працівника - на усі 40% (мова не про номінальну ставку податку, а фізичну можливість заощаджень, які здатні трансформуватися у генеруючі прибуток чи приріст капіталу активи). Стівенсон та прихильники цієї концепції пропонують прогресивні податки для HNWI з вотермаркою у певні суми (умовно 10 млн $ чи 30 млн $), де саме цей ефект скоротить можливість накопичення нових активів та утворить більш конкурентне середовище для зосередження капіталів учасниками економіки. Важливий момент: це податок не на прибуток, а саме на капітал. Саме через складність дослідження потенційного успіху такої концепції для сучасного суспільства мені захотілося висвітлити цю проблему у блозі, тому перейду до власних коментарів, якими є бажання поділитися із нашими читачами!
По-перше, я не економіст. Звісно, досліджуючи фактори ціноутворення, доводиться поринати в економічні процеси, але є люди, які присвячують себе саме вивченню цих питань. Такою тезою на початку я в жодному випадку не хочу зняти з себе відповідальність за некоректні тези з наукової точки зору (даний текст пишеться без консультації із профільними джерелами, виключно з власних думок). Так от, захищаючи позицію ринкового оглядача/аналітика чи людини, що займається розбудовою профільного ЗМІ у цій сфері, я можу сказати, що вільний ринок має формувати прозорі правила гри для всіх, де немає преференцій, а стартовий чи наявний капітал, що дозволяє генерувати прибутки у вигляді прибутків, дивідендів чи просто приросту капіталу, повністю визначає роль людини на ринку (вона прийшла сюди за капіталом з ідеєю чи з капіталом за ідею). В обох випадках вона допомагає ринку функціонувати і тут будь-кого, хто примножує та акумулює капітал задля примноження статків без споживання, не можна звинуватити. Дайте собі логічну відповідь: Ви ж не будете витрачати 10 мільярдів, коли Вам для закриття побутових потреб і усього, про що Ви мріяли, треба 50 мільйонів? Далі гроші просто роблять гроші або щось створюють, нові активи. З ринковою історією закінчили. Переходимо у суспільно-політичну! Якби мене спитали де справедливість: у єдиній ставці податку для всіх (умовна десятина від бідного до багатого) чи у схемі прогресивного оподаткування, де ставка залежить від обсягу прибутків, то я б захищав інтереси заможних людей, адже змусити їх сплачувати 50%, коли хтось платить 20% - це у великій кількості випадків те, що називають “податок на успіх”. Наступне питання - чи підтримую я в такому випадку податок на нереалізований приріст капіталу? Умовно, придбав акцію, навіть якщо не продаєш, а вона зросла за звітний рік, то сплати прибуток. Відповідь: категорично ні. Сплата податку має відбуватися після реалізації інвестиційного прибутку, а такі речі не мають руйнувати магію складного відсотка, адже для когось цей актив - це інвестиція, а для іншої сторони - залучений капітал (навіть за обігу на вторинному ринку). Інвестор виконав позитивну роль для ринків і не має страждати та обмежувати прибутки через такі положення податкового законодавства.
А ось щодо колатералу (коли гроші позичають під заставу цих акцій, де вони довгостроково зростають, а потім борг перекривається новою позикою, де людина фактично живе за кеш, який не реалізувала) - тут я б точно підтримав ідею уникнення цих “схем”, де за погашення первинної позики варто платити за реалізацію прибутку. Дуже контроверсійна позиція, але захищаючи бізнес, не варто забувати про державу, яка надає бізнесу можливості для роботи та не дораховується цих надходжень через перекриття людиною власних побутових витрат за рахунок коштів від кругової позики. А тепер найцікавіше - чи варто змушувати людину платити цей самий податок на статок в рамках цієї концепції? Одні кажуть, що це формуватиме відтік капіталу з економіки та зниження інвестиційного клімату, інші - що це вирішує питання збалансування цієї нерівності та викликає відповідальність за утримання тих самих активів. Я спробую відповісти так, аби пояснити чому саме Стівенсон та його тези отримали нагоду стати темою цього блогу і в той же момент чому такий підхід я вважаю утопічним. У пострадянських країнах (про які мова у Гері не йде) прийнято вважати, що капітал масштабу HNWI людина може сформувати за рахунок розкрадання державного майна (так часто називають ранні приватизації, з чим я також не зовсім погоджуюсь), криміналу, шахрайства, інфоциганства та корупції. Саме тому в суспільстві формується запит на боротьбу із подібними персонажами за будь-яку ціну. Будь-яка людина, що будувала свій бізнес у сфері агро, індустрії, технологій, рітейлу, послуг чи будь-якої іншої галузі автоматично вважається такою, що апріорі не могла сформувати такі статки чесним шляхом, проте такі люди є. І тут виникає парадокс: намагаючись боротися із хапугами та злодіями, що нажили багатомільйонні статки, Ви у більшості випадків натрапите на людину, що має біле походження цих статків та не зможете обкласти податками на статки тих, з ким найчастіше асоціюються у Вас ті самі заможні люди.
Другий момент, який вже стосується всіх країн загалом: кожен підприємець, що отримує такі прибутки від власних активів, закриваючі побутові потреби, формує сухий залишок у вигляді заощаджень, які можуть бути використані для масштабування бізнесу чи створення нових напрямів діяльності або фінансування проєктів певних ентузіастів чи тих самих держав через їх борг (можливо і тієї, де він податковий резидент). В будь-якому випадку, це економічна активність, що матиме під собою створення нових робочих місць та формування попиту на товари і послуги інших виробників як проміжної продукції для цього бізнесу та супутніх послуг, необхідних для його становлення та функціонування, а в майбутньому - сплату цим бізнесом податків. Обмежуючи потік подібних надходжень за рахунок таких податків, обмежується автоматично темп такого розвитку подій, від чого втрачає економіка. Тут дехто спитає “то тоді взагалі прибрати усі податки і так прискорити розвиток бізнесу?”. Ні, це функція держави, але нехай ось ці “зайві” гроші, які забираються у HNWI краще потраплять на їх рахунок, аніж у державний бюджет виключно через мої суб’єктивні переконання щодо ефективності управління цим капіталом та його цільового використання з подальшим менеджментом приватним сектором і в противагу державою (я за приватизацію усього). Але зібравши до купи усі аргументи, я хочу підтримати прибічників концепції, яку рухає Стівенсон, однією вкрай важливою тезою: майбутнє збільшення цієї нерівності від цін на нерухомість до невідповідності темпів зростання ринкових мультиплікаторів темпам індексації прибутків громадян різних економік змушуватиме концентрувати СПРОМОЖНІСТЬ людей боротися за право володіти певним активом в руках все меншої групи осіб, це призводитиме до тотальної монополізації великої кількості галузей, де поглинання конкурентів вбиватиме принцип вільного ринку, від чого втрачатиме споживач, що не отримає конкурентних цін та ще більше обмежить свої можливості накопичити заощадження та придбати активи. Як робітник він буде обмежений в контексті оплати праці через монопольне становище роботодавців. То як бути? Спробую викласти свої думки “прекрасної країни мрії”. Вирішувати цю проблему варто скоріше програмами цільового фінансування задля стимулювання зростання прибутків окремих категорій населення, що не відповідають критеріям заможних, проте максимально ефективно формулювали б той самий середній клас, який має бути у здоровій економіці, що здатен накопичити заощадження та придбати активи.
І тут я ніби-то загнав себе у пастку: спочатку вихвалявся, що я ближче до правих, підтримував би роботодавців, а не робітників, а наразі кажу такі демократичні речі, проте мова не про чергову роздачу коштів під виглядом допомоги робочому класу, а цільове стимулювання (увага!) дрібного бізнесу. Це ті підприємці, кого не можна ні в якому разі занести до HNWI, але це роботодавці, які націлені на забезпечення робочими місцями половини тих людей, про яких йде мова. В такому випадку Ви не оподатковуєте успіх за концепцією tax wealth, а стимулюєте зниження його концентрації та розвиток підприємництва, що веде за собою підвищення спроможності та доступу до накопичення активів більшою кількістю осіб. Це саме та проблематика, яку підіймає Гері. За моєю логікою, якщо починати знизу вверх, то великі корпорації, що є працедавцями та утворюють подібні реалії зростання цієї прірви (на кшталт Walmart) втрачатимуть свою монополістичну корпоративну перевагу на диктування умов оплати праці в містах. В такому випадку зростатиме купівельна спроможність та показник personal savings у PCE звичайних робітників, на яких тримаються локальні бізнеси. Звичайно, попит з їх сторони провокуватиме інфляцію, проте існують дві реальності: у першій є надпопит на активи зі сторони багатіїв, який стимулює зростання прірви та віддаляє інших людей від активів, у другій є надпопит на товари та послуги через підвищене споживання. Так от превалювати у другому сценарії має свідомість людей, які замість сухого збільшення споживання мають починати думати про накопичення або створення активів, що генерували б для них прибуток чи приріст капіталу. Ця дельта між їх тодішнім рівнем прибутків та поточним має нівелюватися їх попитом на активи. Держава починається з тебе, з твоєї голови, так само, як і уся система, з якою люди намагаються боротися. Держава має давати інструмент, а не бути панацеєю. Держава у цьому випадку має не спалити сарай сусідові, коли горить твій, а дати тобі можливість мати змогу відбудувати свій. Обкладати непропорційними податками багатіїв - це спосіб задовільнення запиту інших верств населення, що тонуть у борговому навантаженні задля генерування кеш флоу на користь заможних людей, але точно не найуніверсальніший спосіб подолати прірву нерівності.
Ключове питання: а чи не утворить процес формування нового середнього класу (який на думку Стівенсона існував ще 40-50 років тому, а наразі зник) та збільшення кількості потенційних осіб, що відтепер претендують на активи, надпопиту та інфляційного розриву і як наслідок продовження епохи неспроможності гонитви за активами для звичайних людей? Відповідь: він існував і до цього, це природньо, це вільний ринок.
Висновки:
-чи правильно визначив та висвітлив проблему Стівенсон? 100%, про неї варто не просто говорити, а кричати
-чи став я прибічником концепції із назви статті? Ні, але переглянув власні погляди щодо втручання держави в економічне життя
-чи побудував я наратив, слухаючи на фоні Стівенсона годин 15? Неодмінно, на ринок нерухомості очікує бум, а ринкові мультиплікатори фондового ринку і показники інфляції, які нещодавно вважалися зависокими, стануть нормою
-чи рекомендую підписатися та слухати його роздуми? Звичайно, Garys Economics.