RanGe_LoveR
Пользователь
«У нас достатньо зброї, навіть грошей, але критично не вистачає людей», — розповідає один із наших авторів, який служить у ЗСУ. Про брак людей на фронті говорять усі. Комплекс проблем із мобілізацією, СЗЧ та всім іншим обговорено детально, і ми сьогодні поговоримо про те, як можна спробувати залучити європейських добровольців. Що потрібно зробити, щоб вони їхали більше і постійно.
Європейські політики один за одним говорять, що допомога Україні — це не благочинність, а внесок у європейську безпеку. Вони мають на увазі зброю і гроші. Але, як часто це буває на війні, політики на крок позаду від реальності, яка стрімко змінюється. Коли в нас було відносно достатньо людей, зброю союзники затримували. А тепер Україна потребує вже й людей із Європи, які готові здобувати досвід і воювати в нас, захищаючи свої домівки від російських дронів, а можливо, і чобіт.
Проте в Україні вже воюють добровольці з усього світу, а найбільше із Заходу. Цей досвід варто масштабувати. З історії ми памʼятаємо, як масово іноземці їхали воювати в Іспанію в інтернаціональні бригади (за різними оцінками, їхня кількість протягом усієї війни становила 30–60 тис., одномоментно воювало приблизно 20 тис.). Добровольці до нас і добровольці в Іспанію їхали з одним мотивом — зупинити зло.
Різниця в тому, що в Іспанії комуністи зуміли поставити на потік вербування і приїзд іноземців, а в нас хоч і створили Інтернаціональний легіон, проте далі жоден посадовець не докладав навіть мінімальних зусиль, щоб потік людей, які хотіли воювати за Україну, не пересох.
В українському Генштабі є найвищі керівники, які вважають, що потрібно загнати в армію всіх хворих та інвалідів тут у нас і відправити в штурмові полки. Але, припускаємо, немає жодної людини, яка розглядала б 110 млн чоловіків Європи (плюс потенціал США і Британії) як джерело, звідки можна черпати сили, і придумувала б непрямі методи, як це можна зробити. Якби така людина там була, то така робота вже велася б.
На четвертий рік війни потік західних добровольців суттєво зменшився, і це природно, бо перший порив допомогти з часом спав, а системних зусиль задля його підтримування не було.
До того ж частина добровольців, повоювавши в нас і зіткнувшись, скажемо так, з особливим стилем значної частини командування, розповіла про це потенційним добровольцям серед друзів і написала відповідні тексти.
Але навіть зараз є люди, які і далі хочуть воювати на нашому боці. І ми тут не говоримо про колумбійців, для яких важливим мотивом є українські зарплати. Ми говоримо про європейців.
Польський доброволець
Але факт у тому, що вони хотіли і спробували. Отже, потенціал ще не вичерпаний, а з дроновими провокаціями Росії проти Європи таких охочих стане ще більше.
Але Україна повинна знайти канали, через які можна переконувати їхати на війну, організувати нормальний процес відбору кандидатів, підписання контракту, а потім навчання. Важливо, щоб рекламна кампанія відповідала реаліям.
І тут є проблеми, бо багато іноземців оминає Інтернаціональний легіон і, як ми вже згадували, самостійно шукає різні українські частини. І добре, якщо вони потрапляють до хорошого командира.
У будь-якому разі для організації відносної масовості процесу, наприклад залучення 3000 європейців щомісяця, нам потрібні значні централізовані й систематизовані зусилля. І тут без координації різних органів влади не обійтися.
Цим мало б зайнятися МЗС у координації з Генштабом, який теоретично повинен бути зацікавлений у припливі нових людей. На зустрічах із цими ветеранами і в їхніх постах у соцмережах можна рекламувати рекрутинг іноземних добровольців у ЗСУ.
Реклама в соцмережах. Логічно створити в кожній дружній країні акаунти, групи та канали в соцмережах із пропагандою долучатися до ЗСУ чи розміщувати таку рекламу для цільових аудиторій. Тут є простір для роботи СЗР і ГУР. Легко здогадатися, що частина урядів не в захваті від такої активності, і тут відповідальністю МЗС є переконати союзників, що це в їхніх інтересах.
Військовий лобізм. Можна припустити, що військові кожної країни хотіли б набути досвіду в нашій війні, але їх стримують політики. Принаймні про бажання польського спецназу повоювати на нашому боці й страхи політиків, які це категорично забороняли, ми знаємо з книжки польського журналіста «Польща на війні».
Наші військові могли б пробувати переконувати своїх колег із військового керівництва європейських країн зробити власний внесок у стишення страхів політиків.
Набрані добровольці мають потрапляти в адекватні підрозділи, де командири цінують життя бійців.
В ідеалі українські мобілізовані теж мають потрапляти до таких командирів, але реалії такі, що цих командирів мало і командування їх не цінує. А відправляти іноземних добровольців у бригади з хаотичним управлінням і відповідно високим рівнем втрат, або в придані підрозділи ТрО, або в штурмові полки на кшталт ОШП «Скала» — це подвійний постріл собі в ногу.
Такі тури і залучатимуть нових добровольців, і загалом зміцнюватимуть підтримку України в західних суспільствах. Тут нам потрібно пам’ятати, що в недалекому майбутньому в ключових для нас країнах вибори можуть виграти сили, які не хочуть нас підтримувати.
Постійне пояснення, що таке війна в Україні, простим європейцям, а не високопосадовцям має важливе значення для того, щоб зберегти підтримку нашої країни і після зміни влади, адже політики в демократіях передусім зважають на настрої виборців.
Ну й чим більше добровольців із Заходу воюватиме в нас, тим менше їхні уряди боятимуться відправляти сюди свої офіційні підрозділи.
Європейські політики один за одним говорять, що допомога Україні — це не благочинність, а внесок у європейську безпеку. Вони мають на увазі зброю і гроші. Але, як часто це буває на війні, політики на крок позаду від реальності, яка стрімко змінюється. Коли в нас було відносно достатньо людей, зброю союзники затримували. А тепер Україна потребує вже й людей із Європи, які готові здобувати досвід і воювати в нас, захищаючи свої домівки від російських дронів, а можливо, і чобіт.
Непрямі методи
В Україні до початку війни мешкало 40 млн. У Європі зараз близько 450 млн, із них чоловіків віком 18–60 років, за приблизними оцінками, 110 млн (а ще є США і Британія). Тобто мобілізаційні потенціали незрівнянні. Але багаті й розслаблені суспільства, звісно ж, не поспішатимуть вриватися в третю світову і відправляти війська до нас. Хоча це було б правильним і логічним рішенням.Проте в Україні вже воюють добровольці з усього світу, а найбільше із Заходу. Цей досвід варто масштабувати. З історії ми памʼятаємо, як масово іноземці їхали воювати в Іспанію в інтернаціональні бригади (за різними оцінками, їхня кількість протягом усієї війни становила 30–60 тис., одномоментно воювало приблизно 20 тис.). Добровольці до нас і добровольці в Іспанію їхали з одним мотивом — зупинити зло.
Різниця в тому, що в Іспанії комуністи зуміли поставити на потік вербування і приїзд іноземців, а в нас хоч і створили Інтернаціональний легіон, проте далі жоден посадовець не докладав навіть мінімальних зусиль, щоб потік людей, які хотіли воювати за Україну, не пересох.
В українському Генштабі є найвищі керівники, які вважають, що потрібно загнати в армію всіх хворих та інвалідів тут у нас і відправити в штурмові полки. Але, припускаємо, немає жодної людини, яка розглядала б 110 млн чоловіків Європи (плюс потенціал США і Британії) як джерело, звідки можна черпати сили, і придумувала б непрямі методи, як це можна зробити. Якби така людина там була, то така робота вже велася б.
На четвертий рік війни потік західних добровольців суттєво зменшився, і це природно, бо перший порив допомогти з часом спав, а системних зусиль задля його підтримування не було.
До того ж частина добровольців, повоювавши в нас і зіткнувшись, скажемо так, з особливим стилем значної частини командування, розповіла про це потенційним добровольцям серед друзів і написала відповідні тексти.
Але навіть зараз є люди, які і далі хочуть воювати на нашому боці. І ми тут не говоримо про колумбійців, для яких важливим мотивом є українські зарплати. Ми говоримо про європейців.
Невдача фінських добровольців
Нещодавно пройшла новина про групу фінів, які самоорганізувалися і приїхали воювати в Україні невеликим підрозділом. Та через хаотичність процесу, неповне розуміння, що їх чекало на війні, та бардак у частині, з якою вони самостійно домовилися, їхня група розвалилася і вони повернулися додому.Але факт у тому, що вони хотіли і спробували. Отже, потенціал ще не вичерпаний, а з дроновими провокаціями Росії проти Європи таких охочих стане ще більше.
Але Україна повинна знайти канали, через які можна переконувати їхати на війну, організувати нормальний процес відбору кандидатів, підписання контракту, а потім навчання. Важливо, щоб рекламна кампанія відповідала реаліям.
І тут є проблеми, бо багато іноземців оминає Інтернаціональний легіон і, як ми вже згадували, самостійно шукає різні українські частини. І добре, якщо вони потрапляють до хорошого командира.
У будь-якому разі для організації відносної масовості процесу, наприклад залучення 3000 європейців щомісяця, нам потрібні значні централізовані й систематизовані зусилля. І тут без координації різних органів влади не обійтися.
Що можна зробити?
Ветерани-іноземці. Частина добровольців, які відвоювали в Україні й повернулися додому, були б раді ділитися своїм досвідом і розповідати про війну в Україні своїм землякам. Невеликої фінансової допомоги і покриття оргвитрат цілком вистачить, щоб ці люди почали їздити з виступами.Цим мало б зайнятися МЗС у координації з Генштабом, який теоретично повинен бути зацікавлений у припливі нових людей. На зустрічах із цими ветеранами і в їхніх постах у соцмережах можна рекламувати рекрутинг іноземних добровольців у ЗСУ.
Реклама в соцмережах. Логічно створити в кожній дружній країні акаунти, групи та канали в соцмережах із пропагандою долучатися до ЗСУ чи розміщувати таку рекламу для цільових аудиторій. Тут є простір для роботи СЗР і ГУР. Легко здогадатися, що частина урядів не в захваті від такої активності, і тут відповідальністю МЗС є переконати союзників, що це в їхніх інтересах.
Військовий лобізм. Можна припустити, що військові кожної країни хотіли б набути досвіду в нашій війні, але їх стримують політики. Принаймні про бажання польського спецназу повоювати на нашому боці й страхи політиків, які це категорично забороняли, ми знаємо з книжки польського журналіста «Польща на війні».
Наші військові могли б пробувати переконувати своїх колег із військового керівництва європейських країн зробити власний внесок у стишення страхів політиків.
Шлях у ЗСУ
Далі, коли контрактники починають набиратися, їм потрібно організувати підготовку в найкращих навчальних центрах, щоб вони і добре навчалися, і писали позитивні відгуки у своїх соцмережах. Зараз від іноземців іноді можна почитати відгуки, що навчальні центри — це марнування часу і нічогонероблення. Це відповідальність Генштабу.Набрані добровольці мають потрапляти в адекватні підрозділи, де командири цінують життя бійців.
В ідеалі українські мобілізовані теж мають потрапляти до таких командирів, але реалії такі, що цих командирів мало і командування їх не цінує. А відправляти іноземних добровольців у бригади з хаотичним управлінням і відповідно високим рівнем втрат, або в придані підрозділи ТрО, або в штурмові полки на кшталт ОШП «Скала» — це подвійний постріл собі в ногу.
Знову рекламні тури
Результат війни залежить, зокрема, від того, що відбувається в тилу. А Європу значною мірою можна розглядати як наш тил. Тому добровольців, які успішно воювали, потрібно відправляти в пропагандистські тури в їхніх рідних країнах. (Звісно, наших героїв також треба було відправляти в тури Україною ще з 2022 року, але військове керівництво не має потрібного рівня інтелекту, щоб таке організувати.)Такі тури і залучатимуть нових добровольців, і загалом зміцнюватимуть підтримку України в західних суспільствах. Тут нам потрібно пам’ятати, що в недалекому майбутньому в ключових для нас країнах вибори можуть виграти сили, які не хочуть нас підтримувати.
Постійне пояснення, що таке війна в Україні, простим європейцям, а не високопосадовцям має важливе значення для того, щоб зберегти підтримку нашої країни і після зміни влади, адже політики в демократіях передусім зважають на настрої виборців.
Ну й чим більше добровольців із Заходу воюватиме в нас, тим менше їхні уряди боятимуться відправляти сюди свої офіційні підрозділи.
